— Та ти що?! Ідійота з себе корчиш?!
— Чого ж...
— Я маю ключ від неї?!. Ха-ха!.. Я маю ключ від тюрми, от! Від тюрми ключ я маю!! Чув? Зрозумів?!. Але я не маю ключа від душ усіх отих чорнявих і білявих чортовок і чортенят, що тут пройшли!.. Я не маю такого ключа! Ні, не маю!.. Сміян!.. Сміян має, а не я!.. От... Чорт побери!.. — і махнув рукою. Постояв. Потім повернувся сердитий і схвильований, щоб іти геть. І вже відходячи, докинув, покидаючи Сталіна самого дивитися на порожню площу:
— Мда-а... Не маю я від них ключа... От, брат, яка біда моя... Пойняв?..
Зітхнув з серцем і пішов.
Зайдешнер звівся й пішов слідом, як тінь, притоптуючи останні слова свого володаря, щоб часом не почув їх хто.
Терпкі, понурі, але щирі слова.
* * *
Вибігши від Петра й перебігши фойє, Ата, одначе, не втекла зовсім. На сходах вона зупинилася, їй було й страшно, й дуже соромно, що вона так панічно втекла. Чого нібито! А серце в грудях торохтить, як здуріле. Чого й що! І чого вона так утікає, мов від диявола? Тягло назад, глянути на те "страховище", сказати слово, вибачитись і... поговорити. А чого б і ні? Чого вона втекла! Ну чого! Таж вона все шукала зустрічі. Мріяла.
А тепер утекла. Вона ніколи нікого не боялася, а тут раптом такий переляк. Чого й що! А серце не слухається й торохтить у грудях, аж вона хоче стримати його рукою й прикладає її до розхвильованих грудей. Серце жахається і воднораз тягнеться назад, туди, звідки вона втекла.
Набравшись духу, Ата пішла назад. Перейшла через фойє, помалу, помалу. Підійшла до дверей. Двері вже зачинені. За ними той відлюдок, той "вовкулака", з пасмами сивого волосся, що чомусь так яскраво зринають перед очима, нахмарене круте чоло, крилаті брови, рябе кам'яне обличчя, ніби видзьобане з граніту... Серце не вгамовується. Ата хоче знову втекти, але замість того одчайдушно простягає руку й стукає.
— Так! — чується з-за дверей повільне й байдуже. Ата відчиняє двері й переступає поріг, стає на малу латочку підлоги, що була вільною, не зайнятою турецьким містом. Сміян навіть не обернувся, він щось ворожить біля якогось макета в другім кінці своєї великої майстерні, щось виміряє, приціняється, зосереджений, мружачись проти сонця. Сонячна повінь, як і перше, заливає його всього. Голова розкуйовджена, груди розхристані, очі якісь непритомні, замріяні чи заглиблені в щось, над чим він напружено думає. Може, в творче захоплення. А може, просто повні туману божевілля?.. Ох! По спині йде морозець... Справді, вигляд у хлопця зовсім якийсь маніакальний.
Тікати! Швидше тікати! Серце б'ється, як щиглик у сільці, і хоче втікати, але — втікає не в той бік, крутиться на місці... Ата не рухається.
— Ну? — озивається Сміян до невидимого гостя, не відриваючись від праці, і тим стримує гостю від утечі.
— Пробачте... — каже дівчина розгублено, намагаючись опанувати своє серце й свій голос. — Пробачте... Я прийшла вибачитись...
Сміян враз підвів голову й побачив Ату. І якось смішно схилив голову, ніби хотів сховати вираз свого обличчя й іскорки в очах, що забігали, віддзеркалені великим надщербленим люстром, яке лежало на низенькім столику наполовину замазане фарбами, — подивився спідлоба:
— Перепроситись?
— Так... Я тут зайшла була, непрохана... І підслухала... Перешкодила... Але я випадково, не назнарошне...
Сміян нахмурився. Помовчав. А тоді промимрив не то з досадою, не то виправдовуючись:
— Ага... Підслухали... Ну, що ж... (Пауза). Я іноді говорю сам з собою... Так, так, сам з собою... Смішно?
— Але ми говорили вдвох.
— Удвох?!
— Так. Сміян тре чоло.
— Гм... А я думав, що мені приверзлося... — промурмотів про себе. Що ж ви сказали?
— Я вам заперечила.
— А-а!.. Так то ви? Так то ваші слова про... про отого самого... — Сміян чи не міг пригадати, а чи не хотів зумисне повторювати ім'я Сазонова.
— Так, то мої...
Пауза... Сміян блукає очима по кімнаті, ніби шукає стільця, щоб чемно запросити гостю сісти. Але стільця не було жодного, крім табурету, заваленого якимись паперами й знаряддями, яка стояла в найдальшім кутку й так була замащена знизу догори фарбами, що на неї страшно й подивитися. Провів рукою по чолі й промурмотів:
— Он як... Ну то, значить, я вас теж підслухав. І... значить... ми тепер зв'язані... круговою порукою (іронія)... — Сказавши це, він подивився пильно на Ату. Подивився пильно, і раптом якась дивна посмішка заграла на устах і в очах. Ніби він зазирнув у саме серце і побачив, що там, у тім серці, робиться. Ата сполум'яніла. "Боже! Як він посміхнувся! І як він подивився!" І від думки, що він у її серці підглядів те, що там твориться, Ата знов розгубилася й вже настроїлася чкурнути геть чимдуж. А серце гупає. Дурне серце!
Ата стоїть і не знає, що їй сказати. Слова розлетілися геть, і думки розлетілися геть, як наполохані ластівки, і не збереш їх докупи. Розуміє, що її вигляд зовсім дурний, зовсім-зовсім дурний! що їй треба мерщій утікати, геть, швидше, інакше вона лишиться назавжди в уяві цієї людини дурочкою, безголовою, безпам'ятною й без'язикою, — але вона не може рушитись. Який жах! Щось неможливе... небувале... Ноги її прикипіли до підлоги, до маленької латочки, що лишилася незамальована, вільна від химерного турецького міста... А в голові товчеться разом з кров'ю в скронях:
"Ми зв'язані круговою порукою..." Товчеться й трансформується за якимсь своїм законом. — "Ми зв'язані!.. Ми зв'язані!!" Звичайно, він хотів тим сказати, що вони обоє єретики супроти існуючої дійсності й її віри, такими себе виявили й обоє підпадали би карі, а тому, те, що вони себе підслухали, в'яже їх і зобов'язує взаємно до мовчання, до спільної оборони й охорони. Це сказане було насмішкувато й іронічно... Та, проте, хто ж його знає, який у дійсності смисл у сказаних словах, що в них вкладає саме життя, сама доля!
Ата відчуває, що вони таки дійсно зв'язані. Але не якоюсь там "круговою порукою", а чимсь іншим, якоюсь страшною таємничою силою, що змушує серце так шалено товктися в грудях, а голову так солодко й безтямно наморочитись. Якимсь присудом долі... Розгублена й безпомічна дівчина, не знаючи, що сказати, одвела очі від Сміянового погляду, помандрувала ними по яскравому місту турецькому, по мечетях і мінаретах і побачила на тих мечетях і мінаретах відбитки своїх власних черевичків, — сліди від своїх черевичків, — залишені недавно... Один... два... три... і ще один... Він їх не замалював!