Ата бере бедрика на долоню й легесенько дме на нього — бедрик раптом розкривається, як квітка, сяє проти сонця пелюстками крилець, зривається і летить. Ата посміхається чи то з бедрика, чи якійсь своїй думці, — посміхається загадково.
— Так, це логічно... — по хвилі роздуми. — Тільки я щось не помічала, щоб ви її тягли.
— А ви хочете?! — аж підвівся на лікті юнак.
— Гм... Експромтом на такі речі не відповідається. — І засміялася самим голосом, бо то був не сміх, а іронія. — Ха! Якщо ви оце прийшли зі мною сюди, щоб тут на пісочку втягати мене до комсомолу, і якщо ви для цього й Ромео розігруєте, то тяжка-а-а ж ваша професія, друже мій Павле, тяжка-а. А Людмилу Богомазову ви вже втягли, "Генеральну лінію"?..
Це було несподіване. Хвилева раптова мовчанка, а тоді дружний спільний регіт. Вони сміялися щиро, весело, як люди, що мають справді добрий об'єкт для сміху. А об'єкт для сміху таки неабиякий. Справа в тім, що в місті десь там є одна знаменита дівчина, яку звуть усі "Генеральна лінія": колишня купецька дочка, що до революції разом зі своїм родом була на самій суспільній горі, а після революції опинилася на соціальному дні; спершу була коханкою начальника НКВД, потім перейшла до рук секретаря Облпарткому, потім в неї закохався голова виконкому, й вона стала його коханкою; потім вона перейшла до голови Споживспілки... Потім до голови кооперації... Потім ще до когось... Потім знову до начальника НКВД... Так і ходить. За це цю дівчину, дуже гарну з себе, прозвано в місті "Генеральною лінією", а наймення її Людмила Богомазова. Людмила Богомазова — "Генеральна лінія"...
Пересміявшись, юнак споважнів. Зітхнув.
— Слухайте, Ато! Ви прекрасно знаєте, що я сюди прийшов не для того, щоб втягати вас до комсомолу.
— А для чого ви сюди прийшли, громадянине... О, громадянине!..
— Я прийшов як ваш вірний джура, як ваш раб, як вірний песик... Отак притягся хвостиком... Щоб тут з вами бути на варті й без кінця чекати й виглядати, як... як ітиме один маньяк з лугу чи з бору... чи чорт його зна звідки...
— О, Павлику! Зворушливо!.. Гм... І ти скажи, яка прозірливість! (А в самої пересмикнулось обличчя). Тільки ви про це вже раз говорили.
— Говорив... Ну й колюча ж ви!
— Нічого, лежіть смирно і не бійтесь... Будемо виглядати.
— Лише я не розумію, — промовив юнак роздумливо. — Що ви в ньому знайшли. Ненормальний, пропащий чоловік. Тут вже ви дійсно ламаєте комедію.
— О Боже! Ми ж домовилися, що всі тепер ламають комедію. Лише той "маньяк", здається, єдиний становить виняток.
— Так?
— Еге ж.
— Вас інтригують старці... І ненормальні...
— Якщо вже на те пішло, то мене дійсно інтригують старці... якщо вони мають таку... таку страшну авреолю...
— А-а... Ясно.
— Що вам ясно? Ліпше не "акайте", бо нічого вам не ясно... Не те, що ви думаєте. Ви самі знаєте, що я не надаюсь на Джульєтту ані для вас, ані для кого іншого.
— Згоден... Справді, ви — Ататюрк! Авантурниця, конспіраторка, фантастка, хлопець у спідниці... Аллах його знає ще що... Словом — А т а т ю р к! Вас перехрестили вдало.
— Добре. Згода. На цьому давайте й покінчимо. Хай я буду хлопцем. Навіть хай я буду Ататюрком... Давайте ліпше милуватися білим світом. О!! Що то таке?!
Високо-високо, в опаловій синяві, креслить великі кола чорний, могутньокрилий птах.
— То, мабуть, орел-білохвост.
— От бачите...
— Що?
— Літає!!.
Як вона вимовила оте "літає"! Лице її, задерте вгору, аж засяяло. Очі запалахкотіли. "Л і т а є!!"
— О, о!? А це?!
Далеко десь там, де ходили хмари маленьких блискавок, гримнуло тисячоголосе "ура" й покотилось хвилями, як рокіт грому, покотилося лунами десь за бори, за луки, за лілові пагорби.
Ата послухала якусь мить, і сяйво її лиця померкло. Брови наморщились.
А за спиною, на Старокиївській вулиці дудніли й свистали дітлахи. Брови розморщились.
— Слухайте, мій милий Ромео! Ви б краще принесли мені пищиків.
Юнак схопився й миттю щез за парканом. По хвилі він приніс пищиків (стрючків зелених) повну жменю разом з листям і висипав перед Атою. Сам ліг на старе місце, як слухняний песик.
Дівчина вибирає стрючки, которі погрубілі, розлущує їх, виганяє нігтиком зернятка, тоді надкусює один кінчик і вставляє пищик в уста — не пищить. Геть його. Другий... Третій... А її супутник, поглядаючи скоса, збирає викинені пищики й розкладає їх на долоні... Нарешті пищик у Ати запищав. Голосно. Басом. Ата зробила з долонів горщик і накрила ним пищик, а тоді то розкривала долоні, то закривала — виходило знаменито, як величезний перепел-"хавкун" десь у житі або як голосисте немовля-Гулівер.
— Нате вам, — доручила Ата пищик юнакові, — а я маю другий. Тепер давайте будемо дудіти, давайте будемо пищати. Вроді ми комсомольці або піонери. Адже й у вас такий настрій, як у мене, — пищати! З горя, з досади, з чорт його зна чого — пищати! Ну, — раз, два!.. І вони запищали — одне тоненько, друге басом.
— О! Гляньте!.. — махнула дівчина раптом рукою вліво: — Що це вам нагадує?
Зліва, з піскових пустель і з темних борів далеких на площу вповзала, немов жива ріка, величезна сіра колона, а над нею мерехтять блискавки багнетів. Колона зігнулася дугою, й хвіст її миготів грець його зна й де. Вся колона поділена на рівні квадрати.
— Що це вам нагадує?
Юнак попищав задумливо якусь хвильку, а тоді, не виймаючи пищика з рота:
— Мені це нагадує?.. Це мені нагадує школу, в якій я колись учився, й нашого геніального "Козла" — вчителя російської мови:
От Урала до Дуная, до бальшой рекі,
Колихаясь і свєркая, двіжутся полки…
— і коли "Козел" це декламував, він завжди заплющував очі, як тетерук, від млості й замилування, звичайно. Я думаю, що він уявляв саме таку картину.
— Точно...
Обоє засміялись і знову заходились пищати. Але скоро мусили припинити — голова колони наближалася до них. Незручно ж пищати назустріч пролетарському воїнству. Перший припинив він — похопився, викинув з досадою пищика і, мабуть, хотів би втекти... та замість того лише притис обличчя до портфеля, тільки забув перевернути його холодною стороною. Ата ще пискнула кілька разів, а тоді замовкла, тримаючи пищика в зубах.