Аті було жаль цю демонстративно горду й таку демонстративно зарозумілу гостю. Але жаль той щез, коли погляди їхні якось зустрілися.
Людмилин погляд зовсім не просив співчуття. Він був презирливий (ох який презирливий!), і глузливий, і сповнений якоїсь чортячої злобної зухвалості, що от, мовляв, "бачили, з ким я зайшла? Отож! А на ваші думки мені начхати!" Від цього схрещення поглядів серце Атине прохололо, і тепер уже вона не могла вловити на обличчі тієї розмальованої "лінії" жодної риски, яка би викликала співчуття. Просто тупа, горда з того багна, в якому зав'язла по вуха, розпутна й безсоромна особа — вона пишається своїм становищем і своєю дикою славою...
А Людмила Богомазова курила; характерно так, як курять подібні жінки в Одесі або в американських кінофільмах, і кутики уст її... Ба! Кутики уст її чомусь тремтіли. Вони зраджували себе! Замість презирливої гримаси, іноді вони здригалися безпомічно... І знову Аті робиться жаль цю людину. Вона вдивляється — й знову бачить її інакше,
— вона бачить страшну силу характеру, що стримує за міцно стисненими зубами величезну й бездонну трагедію. Аті хочеться отак просто підійти до неї й заговорити, але... ану ж вона люто зиркне, зарегочеться хрипко і брутально й вилає її так, як лаються повії, — триповерховою моряцькою лайкою. Вираз її обличчя нічого ліпшого й не обіцяє... Охота підійти щезає, Ата позирає лише оддалік
— і вже не бачить тремтіння в кутиках уст, то їй лише так здалося!, то її власне серце тремтить, її шляхетне серце...
Богомазова була би класично гарна, якби не була так непоправно спотворена: якби не те специфічне тавро пропащої жінки, якби не печать злоби, якби не печать безнадії, а звідси — підкресленої, демонстративної відплатної зневаги до всього, що дороге людям — до звичаїв, обичаїв, до понять моралі й честі, до душевної чистоти, до всього оточення. І ця її зневага пробивається у всьому. Вона навіть курить стилем зневаги — затягається глибоко, жадібно, напропале, зосереджено, аж шипить, аби тільки тим сказати, що до всього іншого їй байдуже. "Наплювати!" — так каже те куріння, так кажуть її мовчазні скривлені уста, так каже вся її фіґура, хоч вона й нерухома, як мумія...
Так Людмила Богомазова просиділа до самого кінця. Ніхто за увесь час не обізвався до неї. Навіть найзавзятіші й найзальотніші "джиґуни"; не зважилися приступити до цієї "Генеральної лінії", оповитої славою "приступної для всіх"... Ясно, для всіх "великих".
Коли праця закінчилася, коли видовище відтворюваної далекої химерної епохи померкло і розсипалося на окремих буденних людей й на сірі запилені деталі різних театральних умовностей, Людмила зітхнула, встала зі стільця, постояла якусь мить, потім закурила на дорогу цигарку й пішла. Нікому не сказала ні "здраствуй", ні "прощай". Вийшла так само мовчки і в ті самі двері, як і прийшла була.
Коли Людмила відійшла, всі зітхнули з полегкістю і в той же час здивовано. Сластьон знизав високо своїми кістлявими плечима й нічого не сказав, махнув лише неозначено рукою.
А Харитон подивився услід, очі йому взялися смішливими зморшками, він схитнув головою й прорік безапеляційно:
— Шльондра ... — подумав хвилинку й додав, — г енеральськ а...
Всі, хто чув, пирснули зо сміху; Харитон перехрестив Людмилу по-свойому, ще й так оригінально. Він чув, звичайно, титул "Генеральна лінія", але ніяк не міг того перетравити своєю упертою й простою головою, що значить "генеральна" та ще й "лінія"? Смішно й неправильно! Генеральна репетиція — це так. А "Генеральна лінія" — ні. Треба казати "Генеральська" і, очевидно, "шльондра", а не "лінія".
І де він вискіпав таке слово! На древньому діалекті міста Нашого це означає... тяжко вимовити те, що воно означає. В древній Греції це означало би "куртизанка", вибрана коханка для всіх високопоставлених осіб. А в Цій дійсності це така жінка... Словом — "Генеральна лінія", як не крути, як не верти.
* * *
Ця візита Людмили Богомазової була вже в розпалі праці над "МАРУСЕЮ БОГУСЛАВКОЮ". Вона ще приходила не раз і була присутня на репетиціях, — сиділа за кулісами, мовчала, зосереджена в собі, й курила. Вона завжди приходила з кимсь з начальства, так що її ніхто не посмів би не пустити, коли би навіть і хотів, потім начальство відходило й вона лишалася сама, але авторитет неприсутнього начальства охороняв її. Але до неї й так звикли й не зважали вже на її присутність. "Хай сидить!" І навіть Харитон подобрішав і вже не казав на неї "шльондра" позаочі й не забороняв курити увічі, він навіть іноді приносив їй стільця, якщо такого не було поблизу, й ставив у кутку сердито: "Отут!.."
А відходячи, додавав про себе: "Сиди собі й мовчи!"
І Людмила сиділа й мовчала.
Але що ж її сюди гнало? Чого?
А хто ж його знає...
Найбільше скидалося на те, що їй робило величезну затаєну приємність демонструвати тут свою зневагу й презирство до всіх і до всього і що вона якраз заради цього сюди й приходила.
XIII
Культпохід
Багато часу й енергії забирали культпоходи на заводи й у навколишні колгоспи та на цукроварні. Це, правда, множило славу театру, але не і вимучувало людей до решти — бо тяжко пхатися по кепських шляхах, з кепським транспортом, у весняну або осінню негоду, тягти з собою увесь реквізит і навіть декорації (спеціальну гарнітуру оформлення для малих сцен), а потім грати на тих колгоспних манюсіньких, найпримітивніших сценах. Ліпше в заводських клубах та театрах при навколишніх цукроварнях і комбінатах, бо там більші достатки; й культурний поступ пішов наперед порівняно з селом, але все ж і туди відбувати "культпоходи" було тяжкувато. Хоча, сказати по правді, це завдавало надто великого клопоту тільки адміністрації, яка мала з тими транспортними й іншими труднощами ламати голову, молодь же не дуже-то тим і печалилась. А часом їй навіть було й цікаво відбувати такі "циганські" мандри по своїй землі й відкривати на ній "Америки" невідомого й незнайомого досі. Буває так, що людина живе на своїй землі й відкриває на ній "Америки"...
Якось директора викликано на важливу нараду при Облпарткомі чи якомусь там іншому "комі", з нагоди "прориву" по колгоспах області, і там довго й гаряче засідали ті, що латають "прориви", на тему, як же й цей "прорив" залатати, — аж похрипли, якщо судити з директора Ткача, він зовсім утратив голос, так, либонь, сперечався. Бо театр завжди впрягали в латання проривів, як головну латальну матерію. Так здавна заведено — де не беруть циркуляри й обіжники, туди мистецтво як — "засіб організації" душ і тіл на "героїчні", "соціяалістичні подвиги труда". Повернувшись злий і понурий, Ткач звелів театральному "ударникові-стахановцеві" Січкаренкові сформувати швидко штурмову культбригаду від державного їхнього театру й завтра ж відбути в розпорядження культпропу, щоб там примкнути до інших ударних сил запроектованого кудись культпоходу... Власне, не відбути, а бути напоготові й чекати на вантажну машину, що мала по них заїхати... Злий же і захриплий Ткач був тому, що хтось там, якийсь головний ентузіаст латання прориву з центру категорично вимагав від нього, Ткача, щоби він в колгоспі конче поставив нову п'єсу, ту, що тепер готують... Уявити тільки, Що може стрелити в голову від ентузіязму! Ткач всі нерви Стріпав, і охрип, і ламав руки з одчаю, доводячи безглуздість пропозиції. Але високий гість з центру, з самого ЦК, товариш Маслов, був невблагальний, тим більше, що дерзкі заперечення Ткача були зовсім противні його "нраву", — він спокійнісінько й категорично настоював на своєму. І аргументи виставляв непереможні: "Що, п'єса не готова? Нічого, нічого, це не хліб пекти, що мусить бути готовий, без закальку. Та й то й з закальком люди їдять, коли треба. Зараз — треба! Ви працюєте над якоюсь там п'єсою вже три місяці! Аж три місяці!! Товчете в ступі все те саме! І увесь час дістаєте державні гроші! За що дістаєте? Це марнотратство! А щоб не було марнотратства — їдьте в колгосп і ставте! Не готова? Нічого, для колгоспу зійде. Це навіть добре, перевірка в масах, а тоді допрацюєте решту з заувагами трудящих — внесете корективи на підставі досвіду й виставите в місті... Дві користі зразу!.. Я настоюю на цьому! Кампанія підтягування головних колгоспів важить більше за всі ваші театральні амбіції!!"