— Т-та-ак... Надіюсь, що ви більше не будете втягати мене до комсомолу?
І зробила великі насмішкуваті очі. І простягла руку на прощання.
Павлове обличчя запромінилось. Він узяв руку, подивився в Атині насмішкуваті очі одвертим, довгим поглядом, якось загадково посміхнувся й промовив уперто:
— Ні, буду.
Диспут
В столярній працював столяр Гилимей, зігнутий літами й тяжкою працею та засмоктаний злиднями, понурий, мовчазний чоловік, з довжелезними руками, як у орангутанга. Мало хто чув, щоб він щось говорив, щоб він колись "пустив пару з уст".
До столярні часто заходив Чубенко — окреме чудо міста Нашого, — бровастий (брови стріхою), сивоусий, здоровенний чолов'яга, — колишній повстанець, а потім "червоний партизан", орденоносець і голова Партизанської комісії. Вуса мав, як Тарас Бульба (якщо вірити Гоголеві або всім тим малярам, що пробували того легендарного гоголівського Тараса Бульбу змалювати), — то були не вуса, а вусяра, і тими вусярами він славився. А ще славився він тим, що теж був дуже мовчазний і розмовляв охоче тільки з чаркою. Він приходив до Гилимея, сідав, закурював товстелезну цигарку з тютюну-самосаду й газетного паперу й так сидів мовчки. Нічого не говорив і нічого не питав. І нічого не вимагав. Дивився, як його приятель працює. Вони були ще друзями дитинства, а потім разом робили революцію, потім пішли різними шляхами, кому як повезло, — один мав орден, а другий мав рубанок. Один був "великий начальник", а другий — "пшик". Але в суті різниці ніякої, однаковий "пшик", і тому вони лишилися по-старому вірними приятелями і розуміли один одного без слів.
Отак сходилися і проводили приємно час, — один працював, а другий дивився; один стругав, а другий милувався, як завивалася пахуча тонюнька стружка. І обидва димили махорку "в затяжку".
Чубенко, як і Гилимей, взагалі говорив дуже рідко, але вже як і говорив, то не як Гилимей (боязко, блідо й нечленоподільно), а неодмінно щось таке голосне й несподіване, й до карколомності оригінальне, що потім воно облітало все місто і оберталося в байку. І не тому, що Чубенко цього неодмінно хотів, а так виходило. Прадідівський перчений гумор і наївна простота були його натурою. Для прикладу, це з його уст злетіла, як самохарактеристика, перелицьована приповідка, що потім обернулася в ходячий анекдот і живе понині в гумористичному репертуарі міста Нашого:
Дід був козак — Чуб, як дуб!
Батько — дубок, козачий синок!
А внук — Чубенко п'яниця, гнилий пеньок!
Ця самохарактеристика, безперечно, злетіла з п'яних уст, але народом була сприйнята, як верх "самокритики", і Чубенків престиж від того не тільки не впав, а навпаки, підріс в очах народу за цей його щирий і нещадний сміх.
Або ще таке, що злетіло з п'яних Чубенкових уст:
Бережися, НеКаВеДе! —
ЧУБЕНКО йде!
Це йшов якось Чубенко напідпитку, а назустріч по вузькому пішоходу товариш Сазонов — нач. НКВД. Чубенкові ніде пройти. Роздивився — аж то перед ним така велика риба! Взявся Чубенко за свої запорозькі вуса, набусурменив брови, ошкірився, похитуючись, та й пальнув раптом на всю горлянку:
Бережися, НеКаВеДе!
ЧУБЕНКО йде!!
Здоров, Сазон!
Пальнув це він по-приятельському, тому що на язик йому набіг такий веселий каламбур.
Начальство знало, що це каламбур, що це жарт з глибини "простого партизанського серця", і не мало нічого проти, сміялося разом з усіма.
Взагалі, попри всі Чубенкові химери та понуре пияцтво, авторитет його в верхах суспільства стояв досить високо, всі його шанували, й він був одним з найавторитетніших людей в тих верхах суспільства міста Нашого. Бо "найзаслуженіший", а заслуженим, та ще таким солідним віком, багато прощається. Колись цей вусатий дідуган був головою Контрольної Комісії (грізної "КК") як "найстарший" член партії. Але за пияцтво "полетів" з такої "високої драбини", так що він там побув кілька хвилин, як той "Мітька на царстві". Одначе ця хвилинна "Мітьчина" кар'єра не пропала безслідно, — цей колишній маєстат і слава давали йому право тепер поводитись досить вільно, і, може, тому його перчені словечка й вибрики минали йому безкарно. Тим більше, що, зрештою, й невідомо ж, для чого він ті вибрики робить і терпкі слова говорить. Хоча й те сказати — чоловік це право завоював у громах і бурях революції і, якщо він після тих "громів і бур" так понуро глушить горілку, а з "високої драбини" полетів сторч головою, — ну, то буває...
Чубенко дуже любив театр. А так як він був все-таки не останній пішак, а колишній партизан, цебто, значить, колись "завойовував усе для народу", то й вважав себе власником усього й цього театру теж. І тому завжди до нього заходив чи треба, чи не треба. Заходив, як хазяїн! — от іде кудись по ділу і заверне неодмінно до театру. Якось так виходило, що всі його стежки вели сюди. А так як він властиво в самому театрі, тобто на сцені межи акторами, не мав чого робити ("І кому я там потрібен?! Заважати?!"), то він заходив до столярні, до найголовнішої, як йому здавалося, особи в цілому театрі — до свого старого друга, столяра Гилимея. Тим більше, що з цим ветераном революції й другом дитинства не треба було говорити нічого й тому було найлегше й найприємніше. А головне — тут, іменно тут, кожен з них наочно бачив, за що боровся і що боровся не марно, і вважав себе тут (у столярні, при якій був театр!) найголовнішою персоною.
Під час таких відвідин Чубенка іноді до столярні забігав Харитон — він теж одноліток, але цей як завгосп почував себе і зовсім як господар, і був, здається, найближче до істини. Тоді неодмінно відбувалася якась цікава і оригінальна розмова.
Раз таку розмову "ветеранів революції" мала щастя почути Ата. Випадково.
Чубенко курить, Гилимей струже, Харитон хоче поговорити, але не знає з чого почати. Чухає потилицю, зітхає. Нарешті вхопив тропи:
— Ех-хе-хе-хе... — зітхає Харитон. — Літа, літа наші!..
Мовчанка.
— Літа, кажу, наші!..
— Та літа — безвиразно, по довгій мовчанці згоджується Чубенко. А Харитон позіхає знову:
— Ех-хе-хе-хе... І обратно ж — діла, брат, діла наші... Ой, діла!!.
Мовчанка.
— Діла, кажу, наші!..
— Та діла... — згоджується нарешті так само безвиразно й апатично Чубенко.