— В... в... в... ва! В... в... в... вареник! — простиг руку інспектор.
— С... с... см! С... с... сметана! — випалив Сметана в тон і простяг руку назустріч з великою важністю, набундючений з такої честі.
Інспектор збуряковів, затрясся увесь від образи, бо вирішив, що з нього глузують, копіюючи його нещастя, і — трах Сметану по вуху! Заля вибухнула з реготу. А Сметана інспектора й собі в ухо! І в друге!.. "Ага! Ти зневажати!.." І зчепилися Вареник з Сметаною. Билися вони смертним боєм. І могло скінчитися трагічно, якби не розняли їх. Але й так вийшло досить-таки трагічно — Сметана як сильніший і, виявившись раптом надзвичайно агресивним (і хто б подумав), добре потовк Вареника. Він виказав дивну силу, гонор і хоробрість у цім бою.
Це було вперше і востаннє в його житті, отака боєздатність, такий гонор і такий темперамент. Після того Сметана, опам'ятавшись, хотів з переляку повіситись — "що ж він наробив! Та ще з начальством!". Але не повісився, бо аж так далеко сягнути його сила характеру не могла. Тоді почав бігати з ідеєю перемінити своє сакраментальне прізвище, маючи нишком на думці убити двох зайців — змінити своє нефортунне, та ще й таке "мужицьке" прізвище (а він про це мріяв усе своє життя і тепер така прекрасна нагода!), а по-друге — сховатися від можливої помсти, від відплати того могутнього Вареника, яка, на його думку, таки колись мала впасти на його голову, — змінити прізвище — й шукай, Варенику, Сметани, як вітра в полі. Був Сметана й нема Сметани, а став з нього, скажем, якийсь Жемчужин, або Златогоров, або Орлов-Львов-Горкін... Попробуй тоді знайти Сметану! Він проводив цілі дні й ночі над добиранням прізвища і навіть втягнув у цю роботу таємно кількох своїх приятелів, а ті "по секрету" поінформували кожен приятелів своїх (звичайно, "найближчих і найвірніших"), і таким чином було таємно втягнуто в цю тяжку працю ціле місто. І яких тільки прізвищ не вигадувано й не подавано, — до Олександра Македонського включно... Скінчилося все нічим, бо знайшлися щиросердечні люди й одрадили Сметану від такого кроку, виставивши непереможні аргументи. По-перше — прізвище змінити не штука, а от, міняючи прізвище, треба ж змінити й заїкуватість, бо що то буде, коли, скажем, Олександер Македонський — і заїкуватий! Хто повірить! Треба змінити заїкуватість, а як ти її зміниш! Це раз. А вдруге — без заїкуватости само по собі прізвище його не таке вже й погане. Де! Навпаки! Чудесне прізвище! Був же ж десь композитор, славний на увесь світ, і теж називався "Сметана", і увесь світ йому з таким прізвищем б'є браво. Отже — прізвище гарне.
Так Сметана й лишився Сметаною. Але згаданий турнір з Вареником, отой його чин героїчний прославив його й навіки увів в історію міста Нашого, й відтоді він там возсідає, оповитий легендою, осяяний авреолею слави переможця великого наркомосівського Вареника. Хоч, сказати правду, неспокій, і тривога, і трепетне чекання неминучої відплати жили вічно в його полохливій, здисциплінованій і вірнопідданчій душі: ану ж Вареник того не забув і колись згадає про свою кривду на своєму урядовому Олімпі, а може, ще стане наркомом та тоді: "А подати сюди Тяпкіна-Ляпкіна! А подати лишень мені, столичному Вареникові, ту провінційну Сметану!" І що тоді?
Ще й тепер рецидиви цього страху мучать іноді Сметанину душу. Ану ж згадають про ту ганебну бійку при якійсь черговій "чистці" партії чи "радапарату"!.. Що ж, що він комісар!?.
Директор з своїм "комісаром" зовсім не числився. Не числилися й інші. Ніхто не визнавав у Сметані помічника директора, ніхто не визнавав у ньому заступника Ткача, бо ж він таким і не був. Він — "комісар", хоч офіційної такої посади він не мав й такого офіційного титулу він не мав права носити. Це начепила такий титул йому молодь, добираючи його до його делікатної функції й приставивши через це лапки. І пристав цей титул міцно, а звучав як прозвище, на зразок тих драстичних прозвищ, що їх дають пустотливі школярі найнелюбішим представникам казенного шкільного персоналу — "Комісар".
Молодь дозволяла собі різні вибрики, коли Сметана заходив за сцену під час інтенсивної праці колективу, — хтось невідомий чіпляв йому за хлястик піджака паперового хвостика, абощо, а серйозні люди серйозно віталися з Сметаною руками, вимащеними в грим... Цей жарт був оснований на тому, що Сметана мав вічну сверблячку в носі й завжди тер його долонями... Таким чином Сметана часто дефілював через усю сцену, через усі фойє й навіть іноді по вулиці з червоним або синім носом, поки йому хтось не звертав на те увагу. Раз такого його, розмальованого, зустрів у фойє якийсь язикатий знайомий з парткому, що за чимсь прийшов сюди:
— А, товаришу Сметано! А яку ж це ви ролю маєте грати? Чи не в "Марусі Богуславці?"
Сметана, уколотий нелюбим приятелем і мацнувши за носа, розсердився страшенно й перевершив сам себе, здобувшись на надзвичайний старечий дотеп:
— Турецького євнуха! — визвірився Сметана на того, хто питав, хотівши його в такий спосіб вилаяти. — Турецького євнуха!!
Про це взнав увесь театр, і всім було весело.
Найзнаменнішим було, що Сметана навіть не припускав, що з ним хтось так жартує (бо хто посміє жартувати з комісаром!?), а вважав це за вислід власної необережності й неохайности під час візити за сцену, де, звісно, "все вимащено в грим та різні фарби". Тому раз навіть видав наказа з власної ініціативи на форменому директорському бланку й розліпив його по всіх робочих місцях поза сценою, в червоному кутку, в лабораторіях і в ательє декораторів та бутафорів; наказ про те, що суворо забороняється неохайне поводження з фарбами, гримом і всіма "красяшими веществами" (не зміг подолати труднощів своєї власної мови, щоб перекласти з "общепонятного"), — забороняється акторам і малярам під час праці братися за різні "публічні речі" — за публічні ручки дверей, за клямки, за крісла (йшов довгий перелік "публічних" речей, за які акторам заборонялося братись) ... По тому всьому йшов пишний підпис: "Замдиректора Сметана".
"Як у П'ятакова на червінцях!" — жартували ті, кому те все заборонялося. А деякі, особливо весело настроєні, дописували на "директорському" наказі ще й свої додатки до переліку "публічних" речей, за які заборонялося бідолашним акторам братися: "За публічні місця... За публічні ліхтарі... За публічних женщин і мущин..."