Ось таку функцію приділено цьому театрові. Але оскільки все в світі має в собі дві сторони, "орла" й "решітку" (досадний для декого закон природи), й іноді криє в собі власне кричуще заперечення, то, мабуть, цьому досадному законові природи підданий і цей театр.
Зі звороту, з "решітки" (хоч цьому належалося б бути з "орла", але ж у нашій благословенній країні все навиворіт!) — це таки справді душа міста Нашого, справжній храм людської культури. Так його й називають всі. Так його називає навіть простий і нехитрий Харитон, завгосп і сторож цього театру, — "Храм культури!". Бо він живить людські душі ще чимсь, що сягає трохи далі пласких замірів пуритан, він живить їх великим мистецтвом, що все ж є завжди мистецтво. Він живить їх тим, чим живить людей, здібних мислити й відчувати, книга помежи рядками. Бо театр володіє секретом хвилювати людські душі в такій мірі, як ніщо інше, хіба ще пісня й музика, але пісня й музика — це ж теж складники театру. І тому люди, на яких вже не діє ні преса, ні радіо, театр виповнюють завжди по вінця. Пресу ж і радіо люди в місті Нашому якщо й читають та слухають, то тільки з примусу (особливо те "радіо", що по дротику, а іншого тут і немає), — вони споживають цей "духовний харч" з огидою й досадою, так, як людина глитає бридку мікстуру. І лише театр розкриває їхні серця чарівним ключем... Особливо цей театр, краса і гордість міста Нашого. "Особливо" тому, що в нім дібралися гарні мистецькі сили, талановита молодь, що оволоділа мистецтвом полонити людські душі... А ще тому, що ту талановиту молодь направляє організуюча воля мистецького керівника, колишнього учня й соратника незрівнянного Леся Курбаса.
На сповид — ця душа зараз спить. Але за закритими дверима йде напружена праця, й ціле місто заінтриговане.
Вже три місяці не було вистав. Та скоро все місто має бути здивоване чимсь оригінальним. Чимсь таким, чого ще не було, — про це всі говорять. Говорять так тому... що так хочуть. Ану ж справді! Чи, може, дарма колектив театру так посилено працює! Навіть від тарифних відпусток відмовилися в середині весни, в найкращій порі року, а перенесли їх на кінець літа, а може й на осінь. І працюють, працюють, працюють. Заздалегодя вивішений анонс голосить про якусь "Марусю Богуславку". Що за така "Маруся Богуславка"?! Це інтригує. Чому стільки шуму заздалегодя?!.
А тим часом все дуже просто. І шум заздалегодя пояснюється досить прозаїчно. Три місяці вистав не було в театрі тому, що репертуар вичерпався, видихався, всі п'єси "збиті", як черевики в старця від довгого вжитку, і інтерес до театру послаб. Тоді поступило завдання від начальства не .робити дефіцитних і вже безвпливових вистав, а натомість зробити "творчу" перерву й приготувати щось особливе, щось нове, щось таке, що найперше наповнило би касу, а потім — щоби воно нагриміло й нашуміло, й піднесло театр знову на "належну височінь". І те "гриміння" та "шуміння" почати вже заздалегодя, мобілізуючи уваїу всіх!.. Такий ось клопіт був у вищого начальства, у тих, що розпоряджають цим знаряддям формування людських душ.
Окремий же і ще більший клопіт був у мистецького керівника цього "знаряддя", в Сластьона. Клопіт Сластьона був у тім, що не було чого ставити. Це вічна біда, а якщо вже на те пішло, вічна трагедія сучасного режисера, справжнього режисера, а не якогось "Гаркуна-Задунайського"; останні таки мали до вибору чимало запропонованого і дозволеного згори — "Сатану в бочці", "Кума мірошника" і ін. "шедеври", рекомендовані реперткомом Наркомосу без жодного сорому. Але Сластьон волів би повіситись, аніж поставити "Сатану в бочці". Та й колектив його не став би над таким працювати, — не так він вихований ним. І тому мав проблему — "що ж ставити?!" Куліш? Заборонений... От він би всю душу віддав, щоби здійснити свою давню мрію, поставити "Патетичну сонату", але — цю мрію треба тепер поховати навіки. Крапка. Винниченко? Заборонений. Корнійчуків "Платон Кречет"? Скільки ж можна!!. Всі вже його бачили й перебачили, його колектив і він сам витисли з себе всі творчі соки й здібності, щоб зробити з цієї речі добру виставу. Вони її зробили. Був успіх. Але скільки ж можна!?. Разів зі сто йшла п'єса за ці роки, але останній раз було продано тільки... три квитки! Всі інші п'єси, які тільки дозволені до вистав, або до краю затягані, або — соромно було би такому колективові їх ставити, плямити свою репутацію, як-от, скажімо, поставити того самого "Сатану в бочці". Можна би було ризикнути поставити дещо з найновіших п'єс, правда, банальних, правда, простацьких славословлень ріжним вождям партії й уряду, але все ж — новотворів, одначе в такі часи, в атмосфері боротьби з різними "ухилами" й "ухильниками", в часи, коли "вожді" злітають геть, як голівки будяків під палицею, й щезають невідомо де, а все про них написане підпадає осудові й ліквідації (здебшьша разом з авторами), а також в час, коли тяжко угнатися за викрутасами й змінами т.зв. "генеральної лінії", ставити нові речі — дуже великий ризик. Хіба не було вже зняття приготованих речей і ламання всього геть перед самісінькою прем'єрою! Що ж ставити!?
Ось над цим бився давно режисер і мистецький керівник Сластьон. Шукаючи чогось підходящого, вигідного й безпечного під кожним оглядом, він радився зі своїми помрежами, скликав наради цілого колективу для обговорення ситуації та накреслення творчих планів. Раз з одчаю зробив пропозицію (в жарт, звичайно) піти по лінії найменшого опору й взяти справді до робочого плану, як чергову річ, "Сатану в бочці" (і навіть показав усім примірник цієї сміхотворної п'єси, надісланий з самого центру) — зчинилася ціла буря, регіт, обурення, тюкання на адресу того Наркомосу, що таку біду прислав, і навіть заяви декого, що якщо таку п'єсу ухвалять ставити, то "прощайте! йдемо в колгоспи буряки полоти, або на Донбас вугілля довбати!"
Та "без реперткому — ні кроку нікому"; все ж таки довелося вибирати з матеріялу рекомендованого тією всесильною інституцією, шукати щось, що відповідало би бодай приблизно всім вимогам, таким суперечливим і незмістимим: і щоб було гарно, не халтурно, і щоб було модерно, і щоб було неполітично, і щоб було сценічно, і щоб було витримано ідеологічно, і щоб було естетично, і щоб було виховавчо-практично, і щоб було гарне елементарно, і щоб було утилітарно... і т. д. В цих чудернацьких пошуках і прийшов щасливий помисл дівчатам — запропонувати "Марусю Богуславку". Мірило всіх вартостей п'єси, на їхню дівочу думку, в тім, що вона починається з прекрасного слова "Маруся". Інших аргументів не було (бо не знайшлося), та й не треба. Пропозицію цю всі інші підняли на кпини. Сластьон її категорично відхилив. Мотиви (ті, що й в усіх): хоч п'єсу і рекомендував Наркомос — п'єса сама маловартісна. Трохи-трохи ліпша за "Сатану в бочці". Щось виключно незграбне. Стара-престара тематика, неактуальна, несучасна, неспівзвучна; занадто велика відірваність від епохи, забагато шароварщини. Та ще й віршем написане — хто з публіки той вірш (та ще такий "дубовий", неоковирний) слухатиме! Це загрожувало би провалом театру. Підемо краще буряки сапати чи вугілля довбати! "Хто на буряки?!."