— Ти знову хочеш, щоб я таки сказав "так"?
— А, йди ти к чорту! Чого це ти думаєш, що я на тебе полюю?
— А хіба це не твій фах? І хіба ти на тім полюванні не помішався?
— Це правда ... Ну, звичка, брат. Але ти не звертай уваги. Ми свої. І ми зараз не про те. Так от бувають парадокси...
— Та бувають ...(Іронія).
— Авжеж, бувають (така сама іронія). Від величного до безглуздого тільки один крок чи як там... І от явного й махрового контрреволюціонера здали під мій нагляд і відповідальність. Та як!.. Е, якби ти про нього знав! Плетуть про нього багато... Але якби ще вони знали всю правду про цього чорта, про цього дивовижного маньяка! Таки ця людина має фантастичне життя. Ну, от, наприклад, — чи тобі могло би прийти до голови таке: поки його ловлено після втечі з в'язниці, він спокійнісінько був собі в армії! Атож. Спочатку втесався на шахту Донбасу (з фальшивими документами, звичайно), зробився ударником, трохи не знатним героєм труда, а тоді з такою атестацією поперся до армії. Прямісінько. "Шахтар!" "Потомствений робочий!" Га!? Отак діє справжній, а не вигаданий, висюсюканий ворог! Проліз не вужем, а вмаширував навпростець, напролом. В армії закінчив короткотермінові артилерійські курси, звичайно, першим, з усілякими відзнаками, та й зробився вже командиром батареї тяжкої артилерії. Можна повірити? Га? Запустив густу чорну бороду... От гад...
("Значить, правда! — думає Павло, згадавши поголоску, відому й йому; він це думає чомусь схвильовано, і цю схвильованість поглиблює інша думка.— Може, Ата й має підстави до захоплення — все ж таки це героїзм, чорт візьми! Це героїзм! І це характер!!"). А Сазонов веде далі:
— ...От гад! І пре собі вгору. Та викрили якось. Не прозівали... А молодчина! Їй-бо, молодчина! Ажи? Ні, ти скажи, ажи, молодчина? Не якась жаба... Га?
— Іди ти ік чорту!
— Ну, ну-ну!.. Тож він в армію ліз по науку. Чи як ти думаєш? Ну-ну, чого шарахкаєшся? Не з'їм. Гм... Ти тому Сміянові і в підметки не годишся. Слимак. Мені він подобається. Як жаль, що він ворог. Отаких би людей треба, а не якусь макуху!.. Ну, та тепер він все одно ідіот. Пропало. А жаль, їй-бо, жаль. Ажи?
Мовчанка. Павло дивиться задумано кудись у вікно, а потім цідить в тон Сазонову:
— Ну й чортяка ж ти, ажи? Сміх. Сазонов веде далі:
— Так от і здали цього суб'єкта під мій нагляд. Мов якийсь капітал! Пильнуй і завжди будь готовий, що його лизень злиже і відповідатимеш. Я б його, чорта, давно прибрав, так не пришиєш діла, тепер не так просто. І маю я клопоту по вуха... Ти тільки уяви собі, які речі цей суб'єкт виробляє!
— Чув...
— Нічорта ти не чув. Все, що ти чув, — то більше побрехеньки. А от те, що ти не чув, — ото правда. От, скажемо, чи чув ти, яка пригода спіткала Грозу недавно?
— Ні, не чув. Якого це Грозу?
— Миколу Грозу. Політрука з полку.
— А-а... Так він же ж ніби поїхав до Галичини!
— До Галичини він поїхав потім. Утік... Еге ж... Так от, ніхто ще в місті не знає, що сталося, лише сам Гроза та я один. А тепер знатимеш ще ти. А сталося таке: йшов пару тижнів тому Гроза по мосту через нашу річку знамениту, а назустріч йому чорт несе Сміяна, як завжди розхристаного й простоволосого, мов Христос. Як углядів Сміян Грозу, весь наїжачився, що з ним ніколи й не трапляється, нагнув голову, як бугай, і йде напролом. Ну, в Грози й гайки всі повідкручувалися, як углядів, ноги почали заплітатися... Якісь там у них старі порахунки... Хто їх розбере... Гроза вліво — і Сміян туди ж. Гроза вправо — і Сміян за ним. Аж поки не зіткнулися груди в груди. Подивився Сміян на переляканого Грозу й ані пари з уст, а тоді мовчки так взяв Грозу за боки, підняв угору та й кинув у річку. З переляку Гроза навіть не пікнув. А Сміян кинув та й пішов собі геть. На мосту й навколо не було саме ані душі живої. Щастя, що наша річка мілка та мулувата, а то б пропав Гроза, або б залився, або б утопився. А так тільки нахлистався води та налигався мулу... Прибіг до мене... Просив кари. Я просив його поставити свідків, але він не може поставити свідків. Ну й... поїхав до Галичини. Здається, далі нікуди вже... Ну, як це тобі подобається?
— Гм. Цікаво. А за що ж він його попер у річку?
— А хто їх там знає. Я його перекинув до центру, а ті — до Галичини.
— А-а!..
— Що "а"?
— "А-а" ясно, за що він його попер у річку! — щиро зареготався Павло.
— Ну, якщо ти такий догадливий, то й помалкуй. Хіба не сатана, ти скажи!? Був би втопив мені хлопця.
Павло реготався від усієї душі. Сазонов єхидно:
— Е-е... Я бачу, тобі ця історія дуже сподобалась.
— Авжеж! Прекрасно! Цей ідіот в моїх очах виріс на цілий метр, і я починаю сумніватися, чи він дійсно без клепок у голові, якщо впізнав сексота .
Сазонов кахикнув і удав, що останнього не дочув, спеціяльно пропустив повз вуха:
— Мені теж ця історія сподобалась. І я теж почав ще більше сумніватися. Але вчора, уяви собі, мусив я гірко розчаруватися. Вчора я мав щастя з тим ідіотом грати в більярд.
— Що?!
— Грати в більярд. В полковому клубі. Все підстроїли ті чудаки більярдисти, затягли якось, бо він добрий грач... І уяви собі — він увесь час не впізнавав мене і так і не впізнав. Чи, мо, й справді поняття не має, хто я? Все вважав мене за якогось "Мишка"... І набив мені по перше число — шість партій вліпив!.. Уявляєш собі, скільки це ми часу грали, якщо зіграли шість пірамідок! І от за весь цей час він навіть крихітки не подав знаку, що розуміє, з ким грає. А я за ним хіба ж так пильнував! Блаженний, формений блаженний! Я все боявся, ану ж візьме та й зацідить мені києм межи очі...Їй-бо, скажу по правді, набрався я страху, тому, може, й програв. А він як уріже кулею в кулю, зі свистом, аж іскри летять... Сатана! І ти скажи, — кулі розпізнає, чортяка, й числа на них, а мене — ані-ні. І нікого не впізнавав. Цікава була гра, я тобі скажу. Хвилююча. Ніколи так не грав. Після того всю ніч у мене в голові шарики качались і всю ніч я думав, що б то все значило, як це так, що він кулі розпізнає, а мене ні, чи це можливе... Виходить, що можливе... Ну, що він Грозу впізнав, у тім нічого дивного...
— Я теж думаю, що нічого дивного... Кажуть, вони ж нібито друзі дитинства. Були товаришами — водою не розлити. А потім...