* * *
Друга дія йшла, поглиблюючи борозну, проорану в людських душах. Йшла упевнено, сліпуче, феєрично-пишна формою й глибоко трагічна суттю.
Ось золота клітка для бідолашної невільниці... Мармуровий двірець і мармурова ротонда східньої архітектури зі сходами десь до моря і в сад. Пишний сад, сліпучі квіти навколо, водограї з веселками проти сонця, мармурові фігури тварин і риб... За садом ясно-білі шпилі мінаретів... За ними, десь унизу, почалося й заповнило простір за мінаретами сліпучо-синє море, на нім білі вітрила кораблів... На сходах палацу розкішні килими й квітник одалісок... і чорні муринчата... рабині... Скільки екзотики, скільки східної розкоші!
Золота клітка для бідної невільниці. І вся ця золота клітка, з усіма рабинями й муринчатами, належить їй — Марусі з Богуслава... Але вона вже не невільниця. Вона цариця. Вона господиня. Вона улюблена жінка Гірея-паші, колишнього мурзи. Вона сама знає, що вона тут цариця, хоч не знає, як за нею пильнують багато пар очей Гіреєвих слуг. Вона шанує пашу і певна, що паша її любить. Шість років — великий час, щоби багато чого перемінити, щоби скоритися долі й покохати ворога, діток з ним прижити, звикнути ніби до чужого краю й духу його... Але — Маруся сумна, зажурена. Шість років минуло, а вона все обернена очима десь назад, до іншого краю, до свого роду, до Богуслава свого замріяного. Душа її розчахнена... Одаліски розважають її, співають їй пісень, танцюють їй східніх танків, розповідають казки... Але Маруся не слухає й не дивиться. Спроваджує чемно рабинь від себе, і одалісок теж, і вони, вклонившись своїй господині, найщасливішій з них усіх обраниці великого паші, та побажавши, щоб Аллах охороняв її своєю бородою, йдуть геть. Лише одна істота не відходить — євнух, що наглядає величаво за одалісками, а як вони відійшли, не рушився з місця, лишився так стояти й далі. Але то вже не людина, то мумія.
Лишившись сама, володарка золотої клітки, бідолашна полонянка, дає волю своїй душі, заламує в тузі руки:
Обридла ж як ця золота тюрма!
Ні щирості, ні чесної людини,
Ні вільній дум, нічого... Забавки
Обридливі, одноманітні, мляві,
І дня від дня не відрізниш нічим...
Але це одна половина її тужить. А другою вона міцно прив'язана до цієї "золотої тюрми" — не силою, не страхом, а дітками, що з кохання в цих розкошах тут народилися...
Коли б свого Гірея не кохала,
Коли б мене не мав за жінку він
Улюблену, єдину, повновладну,
Коли б іще не діточки мої,
Найкращая в яситті моїм утіха —
Години б яв неволі не жила
І власною б рукою її збулась...
Та вона, покохала Гірея й через те жила в неволі.
Шість літ, як день, минуло, упливло
В якомусь сні химернім, в п'янім наді.
У пестощах, у любощах палких,
Які мене зненацька огорнули
Й заціпили крик болісний душі.
Вже сталося минуле моє млою:
Мов марево далеке, вирина,
Хвилюється, прозоре та хороше... .
І мечеться так бідолашна Богуславка. І несила їй відірватися від теперішнього заради минулого. Та й несила забути. Минуле до неї бринить-бринить словом, піснею, згадкою, снами, і вона від нього відбивається та не має снаги відбитися.
...Згадаєш — і нудьга
Знов обів'є вужем живучим серце, —
Нема снаги забути незабутнє!
Але вона хоче забути. Жене геть спогади:
Не треба їх! Я прагну супокою...
Вони ж печуть... дратують... Далі все!
Одірвана, потурчена навіки!!.
І мечеться душею бідолашна Богуславка, "одірвана, потурчена навіки". І потішає її подруга, товаришка дівочих років, теж полонянка, колишня кохана її брата Степана. Вона її потішає. Вона її умовляє. Але, потішаючи й умовляючи, вона її н а м о в л я є, на своє навертає — на думки про край, про дім, про Матір, про рідний Бо-гуслав, про першого коханого, з яким так любилася. Ця не має коріння в чужій і осоружній землі й поривається до рідного краю всією душею, і тягне подругу за собою... Ятрить її рани, множить її муки... Але Маруся упирається скільки має сили, вона хоче зберегти душевну рівновагу й відбивається від спокуси, від мрійних і таких страшних, болючих слів товаришки своєї... Леся співає їй рідних пісень, і ті пісні хвилюють душу, воскрешають минуле, ваблять, кличуть... і душі тяжко тому протистояти, — вона теж співає з подругою. Закінчуючи пісню про ліщиноньку, не витримує й вибухає риданням... І тут бачить, що не тільки вона ридає, — євнух Ахмет, що стеріг осторонь і чув ту пісню про ліщиноньку, теж заходиться сльозами.
Ой, хто ж той Ахмет! Звідкіля він знає мову, як він зрозумів ту пісню?!.
А знає він тому, що він земляк своєї господині... Він це пояснив, а разом з тим підніс краєчок заслони над тяжкими ділами її пана, над тим жахом, що криється за цими розкошами... Він колись не був євнухом, він був людиною... Він з України... І навіть знає Богуслав... Але потім його захопили в полон яничари й зробили з нього каліку... На наказ паші-Гірея отак з ним зробили...
Вражена Маруся не йме віри... Але як же тут не поймеш віри, коли він от стоїть, її земляк, що став "Ахметом"...
Маруся борюкається з усієї сили. Ні, ні, вона не вірить!..
Вона кличе діток своїх на допомогу — вона хоче вхопитися й триматися за них, за своїх діток, за своє щастя, за доказ палкого кохання Гірея-паші, за доказ своєї наївної й щирої віри в нього... Та не знаходить в тім забуття й колишнього спокою...
З'являється паша Гірей і на самоті розвіває всі болі й сумніви. Він говорить їй палкі слова про кохання й про вірність. Він лестить її божественній красі. Він клянеться їй у вірності до смерті й дає наказ євнухові Ахметові оповістити всюди й у гаремі, що ханум є найвищою володаркою над усіма. Він заколисує бідолашну свою полонянку, свою вірну дружину, повертає їй спокій і певність, повертає їй втрачену було рівновагу, повертає їй віру в самого себе, в пашу Гірея, як "милосердного" й чулого, великодушного володаря, як того, що любить її, "її мову", "її рід", "її землю" й "її людей", "як самого себе"... І Маруся, змучена й стерзана тугою за рідним краєм, заспокоюється, приколисана. В ній оживає пошана, скріплюється довіра...
А паша Гірей кличе одалісок, щоб співали й танцювали, і вони танцюють плавкий танок сходу й співають тягучих пісень... Потім кличе арабчат і муринчат, щоб потішали володарку танками жагучими... Потім показує їй черкесів з їхньою жагучою лезгінкою... Потім велить привести циган. І все для неї, для своєї коханої "ханум"...