По тих очах вона бачить тріумфальне здійснення свого покликання, свого призначення.
Серце ж дівоче лишалося недоторканим. Багатьох вводила в оману та двоїстість, що існувала в цій дівчині, власне, вводило в оману враження, що цій дівчині, такій юній і такій чистій, відомі вже всі таємниці, відомий уже смак забороненого яблука з дерева пізнання добра й зла. А тим часом це лише чужа печать, віддзеркалення досвіду тих героїнь, яких їй доводилося втілювати, це враження масок, які доводилося натягати на себе. Звідси ота ніби аж рафінована дозрілість, ота ніби посвяченість у всі таємниці і ота індиферентність та стареча іронія в трактуванні їх. Це все од театру. Ата знала увесь ритуал поведінки й розмов закоханих, знала цілі класичні любовні монологи й діалоги напам'ять, знала всі звороти косноязиччя коханців, знала й вимовляла (та ще з яким успіхом перед тисячами слухачів!) найпалкіші фуги й найніжніші медитації любовного шалу, безтямної закоханості. Але все це на помості театру, язиком. А в житті серце її ще сонне, байдуже, і вся вона інша — не цілована ніким, неприступна. І навіть вся ота театральна розв'язність і гостроязиччя правили якраз за панцир її дівочої недоторканості, були барикадою на підступах до її дівочого власного світу, до її гордості й свободи, ще ніким не завойованої.
Вона посміхалась усім і кепкувала з усіх, навіть не думаючи про те, що, може, декому робить і занадто боляче. Але що їй до того. Не любивши сама нікого, вона й не уявляла по-справжньому, як то може бути з іншими по-справжньому, не по-театральному. Поки що для неї проблема кохання виглядала як суто театральне явище.
Перші часи, коли Ата йшла по вулиці й на неї всі озиралися, вона не раз запитувала свою супутницю або супутника збентежено, думаючи, що, може, в неї щось не в порядку з одежею абощо:
— Чого вони на мене озираються? — і навіть нишком оглядала свою чепурну одіж — чи все в порядку? Поправляла рукою коси на тім'ї чи не вибилося де пасемко. Від того люди озиралися ще більше й посміхалися.
— Чого вони на мене озираються?
Супутник або супутниця заспокоювали:
— Все в порядку, бідолашна ти дівчино! Вони на тебе давно всі озираються, тільки ти не помічаєш.
Звикла до того і вважала, що так воно й мусить бути; нехай собі озираються.
Одначе від якогось часу індиферентність її порушено: знайшлася людина, яка на неї зовсім не озиралася, ніколи, і навіть не помічала ніби. І цим спокій її серця був збаламучений. Знайшлася людина, що якимось дивом ні з того ні з сього змусила її серце забитися швидше. І чого б нібито!? А от серце защеміло і затрепетало...
IV
Коли доля жартує
По місту ходила легенда. Легенда про одного юнака, що передчасно перестав бути юнаком, бо був списаний в окрему старість — в божевілля. Це легенда про божевільного. Але не про звичайного божевільного, а про надзвичайного божевільного. Звичайних божевільних у цьому місті, як і всюди, ніколи не бракувало, й ніхто не звертав на них особливої уваги, на отаких різних несповна розуму блаженних, юродивих з уродження чи після уроку. Хоч і серед них бувають цікаві. От, скажемо, є тут славний в історії цього міста і його околиць тихий дурничок Давид — така собі дивна істота, що стала невід'ємним атрибутом міста Нашого, екзотичною деталлю, як колишнє чудо. З цього чуда чудуватися давно перестали, але часом ще потішалися над ним за давньою звичкою... Давно колись комусь спало було на думку поскаржитися Давидові (а в ранній молодості Давид служив у жандармського вахмістра за писаря чи за денщика і відтоді все життя вважав себе за начальника, це, власне, й був пункт його психічного звихнення) — спало на думку поскаржитися Давидові, що від воза, який стояв біля земської управи, вкрадено п'яте колесо. Давид, яко "начальник" і "блюститель ладу", ударив на сполох і зчинив велику бучу — бігав з вулиці в вулицю, з двору до двору, ловлячи злодія, шукаючи п'яте колесо; переймав усіх перехожих і вимагав повернути вкрадене п'яте колесо; а оскільки п'ятого колеса ніхто не хотів повертати, то Давид, виявляючи неабияку енергію й ініціативу, викликав поліцію на місце трагедії з тим проклятим "п'ятим колесом"... Минули десятиліття, а Давид до того колеса вертався дуже часто, шукаючи його всюди, як то шукається казкова квітка папороті в місцевих народних переказах, — і протягом тих десятиліть ходить по місту легенда про Давида й про його вкрадене "п'яте колесо".
Але тут легенда інша, бо й божевільний зовсім інший. Незвичайний божевільний. Це — ще молода людина, що мала щастя народитися в цьому місті і бути колись нормальною. Родився тут, виховувався в т. зв. "дитячій республіці", а брат його був ніби знаменитий боротьбист, Микола Сміян. Коли компартія (РКП(б), пізніше ВКП(б)) взяла гору ускрізь і стала всемогутньою, а від того всі інші партії опинилися поза законом, а особливо опинилися поза законом ті з боротьбистів, що не хотіли вливатися в КП(б)У, а лишалися непримиренні і до ВКП й до КП(б)У, знаменитого боротьбиста Миколу Сміяна було заарештовано і згодом, під час провадження на допит до т. зв. тоді "Політбюро" (ЧК), застрелено серед білого дня, тут же, в цьому місті, на головній вулиці, на бульварі Шевченка, на розі біля друкарні... І, як твердить поголоска, застрелено так з наказу центру. Кажуть, що той міліціонер, який застрелив Миколу Сміяна, живий і досі, і називається він Бова...
Отже, коли старшого Сміяна застрелено, молодший Сміян (Петро Сміян), що дуже любив свого брата, нібито утік з "дитячої республіки" й організував у околицях "банду" (як тоді кричалося всюди) та й водив її, наганяючи страх на місцеву владу. Потім його впіймано, разом з кількома товаришами, романтиками, суджено до розстрілу, але не розстріляно через неповноліття, а, чекаючи, доки він підросте та буде придатний для продірявлення кулями, віддано в колонію ім. Дзержинського на "перековку". Як хлопець надзвичайно здібний, всебічно обдарований, молодий Сміян "перековувався" дуже успішно, набув кілька фахів і був гордістю цілої колонії, і про нього навіть писалося в пресі як про зразок чарівних вислідів "геніальної перевиховавчої політики ГПУ". Кінчилася ж геніальна "перековка" тим, що з наближенням повноліття, власне якраз напередодні того повноліття, за яким мав прийти розстріл, Петро Сміян утік. Щез ніби, як камфора . Далі, згідно поголоски, — відважного романтика ловлено по всій есесерії кілька років, — і, нарешті, впіймано. Обвинувачено в керівництві великою підпільною політичною організацією, розпочато слідство на високу скалю... Але Сміян знову утік...