— Ой! Я бачу, що ви готові до самопожертви навіть. Це у вас на виду написано... У вас вигляд самогубці. Але це просто тому, що ви хотіли би вкоротити собі віку через ту вашу оскому.
Вітер посміхнувся:
— Ну, до того ще не дійшло, і тут ви помиляєтесь. Може, в мене, скажемо, просто... живіт болить...
— Не вірно! Ви мусили би сказати: — "мій поетичний живіт болить", бо я прекрасно знаю, що звичайний біль звичайного живота на вас ніколи не діє й не може діяти. Він он у вас так гарненько підтягнений ремінцем. Ой Вітре, Вітре! Який же ви й далекий від того "вітра буйного", в якого можна й поради спитати, і попустувати з ним, і сили черпнути!..
Вітер ураз випростався, аж груди випнув, зломив брови суворо й гордо, ніби хотів промовити: "Ви думаєте, що такий уже й далекий?!" Але замість того запитав тихо, дивлючись десь убік:
— Ви когось шукаєте, Ато?
— Так. Кольку Трембача такого.
Вітер свиснув і подивився Аті пильно в очі. І покрутив головою:
— Нема.
— Стривайте! Що значить "нема"! — аж стрепенулася Ата від тону Вітрового голосу. — Ви це серйозно? І як це розуміти?
Вітер ще пильніше глянув на Ату, потім озирнувся назад і ступнув зі сходів: — Пройдімось трохи...
Збентежена Ата за ним. А коли вони зайшли за ріг, завернули в вузесенький перевалочок поза будинок редакції й зупинилися в затінку рясного клена, Вітер зовсім приголомшив Ату:
— Це треба так і розуміти, що нема. Нема Трембача. Нема тут і, може, взагалі вже нема.
— Дозвольте, дозвольте! — вхопилася Ата за Вітрове плече. — Я щось не розумію нічого. Поясніть, ради Бога. За порядком. Чому "нема тут"?
— Звільнили. Понад тиждень тому.
— За що звільнили? Як?
— Не знаю.
— Хто звільнив?
— Страменко... На наказ згори, ніби...
"А-а-а"... Ата зовсім чітко збагнула враз, чому Кольку звільнили з редакції. І саме через це їй мороз чкурнув поза шкірою. Згадала церковцю на цвинтарі й їхню візиту... Згадала виклик до Сазонова... І тут же згадала свої страшні підозріння... Боже!!.
— Боже! О Вітре буйний! Ви вже кращий, аніж той, що в пісні співається... Скажіть тепер... чому "взагалі немає"? Швидше!
— Гм... Я сказав "може, нема"... Розумієте... — Вітер раптом якось стрепенувся весь і заговорив швидко, уривчасто: — Після того, як його звільнили, він напився п'яний. Та як напився! Напився з горя. Як чіп. Як стєлька. Я-ак звощик. Як останній швець чи босяк... І завалився потім десь біля річки в кущі, в сиру тванюку... Там, на другім кінці міста... біля "Червоної Зорі"... І проспав там ніч,.. А вранці його знайшли вже готового та й одвезли до лікарні...
— Стоп, стоп! — схопила Ата Олексу міцно за лікоть. — Що значить "готового"!
— Вибачте. Я не так сказав. Значить, уже непритомного, в гарячці... Запалення легенів... Крупозне...
— А Боже!.. Але він може ще живий?!
— Не знаю. Ніхто того не знає. Ніхто до нього не ходив. Ви ж розумієте... А рідних у нього нема... От і хто-зна... Бояться, брат, усі... Чутка, що вже нема. Сам Страменко ніби вчора комусь телефоном брякнув: "Був Трембач і нема Трембача!"
Ата зірвалася з місця, але ступивши кілька кроків, швидко повернулася й наставилася пломеніючим поглядом у Вітрове сіре, смутне обличчя.
— Ще одно запитання. Останнє. Чому ж ви мені й досі про це не сказали. Га? Хіба це чесно?
— Гм... Бачите, Аталейо... Я сам не знав... Ще до вчора ніхто з нас про це не знав нічого... взагалі нічого. Щез Трембач — ну, то й що, мало що буває, може, в командировку поїхав. І тільки вчора вияснили... Як? Не питайте... Та й зараз мовчіть, взагалі... — Вітер махнув безнадійно рукою й замовк.
Ата шпарко обернулася й подалася. Вона подалася до лікарні, ген туди десь, на край міста. Вона була збентежена й зворушена до самої глибини душі. Дедалі йшла швидше. Щось їй підступало до горла й лоскотало нестерпно.
"А я думала!.. А я думала!!."
По дорозі заскочила до власної хати, покинула книгу "ТРИ КОЛЬОРИ ЧАСУ", взяла з кухлика жмут квітів червону півонію, гарячих тюльпанів і багато білих роменів — і подалась.
Уявляла, що того веселого шибайголови, того хлопця "без роду, без племені" давно вже немає, десь закопали й земельку притоптали... — уявляла, як то її притоптали, і бігла спіткаючись.
Потім пішла рівніше, бо лікарня на далекім кінці міста аж за комбінатом "Червона Зоря", й треба розраховувати сили. Думала про Вітра, була сердита на нього. Хоч знала, що він зовсім ні в чому не винен, але була сердита. Уявляла його сіре, скорбне й злякане обличчя, його всю тендітну постать і сердилась чомусь. Теж мені вітер! Не вітер — макуха якась! Горобців навгороді полохати!.. Але всі ці сердиті відрухи тільки для того, щоб заглушити те інше, що лізло в голову. Лізло ж у голову безглузде, вкрай жалісне — як-от закопували того непотрібного нікому шибайголову десь уночі. А якщо не закопували, то будуть закопувати завтра і як при тому не буде нікого, лише одна чужа, майже зовсім чужа, стороння дівчина з жмутом білих лілей... А вона конче добере білі лілеї...
Колька Трембач був живий. І це спершу навіть трохи розсердило Ату, бо виходило зовсім прозаїчно, не співпадало зі зворушливим сценарієм вифантазуваного. Сіра полатана ковдра, стандартне прозаїчне лікарняне ліжко, брудні стіни, задушливе повітря, а головне — таке сіре, до невпізнання змінене обличчя. Й таке старече, зовсім не юнацьке. Й таке чуже. Зовсім чуже. Й зовсім вороже, колюче своїм понурим, злим поглядом.
Ата зайшла до палати й розгубилася. Настрій упав. Чого вона справді прийшла!.. Це зовсім не той юнак, до якого вона летіла. А хоч і той, то для чого він їй взагалі, отакий? І вона для чого йому? Он як він дивиться! Ніби на ворога лютого, ніби вона йому страшну кривду заподіяла, поріг переступивши... А юнак дивився вороже, по-вовчому. Ата зовсім розгубилася, не знала, що їй робити з квітами; озирнулася за кухликом чи чимсь подібним, але не побачила нічого такого ніде, — та й поклала квіти просто на тумбочку жужмом, а сама стояла ні в сих ні в тих. "Може би краще піти геть?" Надто вже цей скелет злий. Ось він скаже їй щось образливо-недоречне або й глузливе.
— Добридень, — витиснула Ата з себе.
Колька не відповів. Щось поворушив безкровними губами, дивлячись на гостю спідлоба — сердито, вороже, затято... Простяг руку, взяв квіти з тумби й підніс їх для того, щоб кинути... А далі сталося щось несподіване. Випустивши раптом квіти, скелет шпарко обернувся ниць і затремтів увесь. Заридав. Спершу тихо, тільки плечі скидалися дрібно, а далі голосно, і закричав крізь плач: