Маруся Богуславка

Сторінка 113 з 137

Багряний Іван

Немов мороз упав і побив цвіт радости, цвіт надій, погасив вогонь її творчого лету... І, мабуть, у всіх так...

Ну й вийшов пшик. І вийшов пшик. Пшик. А хіба щось інше могло вийти? І як можна було сподіватися чогось іншого?!. Та й, мабуть, правда, що сама п'єса наївна й нікому непотрібна нині... Все на купу...

Цілковитий провал.

Ах, все забути, все геть забути!..

В тяжкому настрої мовчки дійшла Ата до своєї хати з своїм супутником. Він так і не проронив ані слова до неї.

Біля хати вони зупинилися. Стояли й дивилися на захід, як бігли вогняні корчі в чорноті по хмарах... Власне, на корчі дивився Петро Сміян, а Ата при тому миготінні дивилася в його обличчя, зосереджене в собі, загадкове, — особливо загадкове тепер від чаклунського того миготіння. Таке, мов з подзьобаного граніту. Задивлене не на неї! Але, без сумніву, схвильоване від неї! Чи то так лиш видається їй?

Ата думала, що він щось скаже-таки до неї. Але він не сказав нічого. А вже як розставалися, взяв її простягнену руку й промовив спокійним, усміхненим голосом одне-однісіньке просте слово:

— Добраніч...

І потис злегка руку. Лиш ледь-ледь затримав її й пустив.

"Добраніч".

І пішов у чорну задушливу темряву.

На руці ще довго трималося тепло його руки, а у вухах бринів спокійний, рівний і трохи насмішкуватий голос.

Ата проплакала на самоті всю ніч. Чого? А так. Проплакала, та й усе. Дивилась у відчинене вікно на далекі тривожні спалахи й тихенько плакала. То здавалось їй, що вона одна-однісінька, самотня на увесь цей велетенський, чужий, ворожий і чорний, як цяя темная ніч, світ. А то здавалося, що їх двоє... І, може, сльози від того голосу насмішкуватого, що помандрував десь, теж один і самотній, але такий упевнений і спокійний у цій чорній задушливій ночі, під тими загадковими вогнями блискавиць.

XXX

Хлопчик-вовчик

Яскраве вранішнє сонце заливає світ повінню радості й проміниться на всьому, і все сходить сяйвом. Золоті німби стоять над квітами, над коронами дерев, над стовпами телеграфними, над ластівками, що сидять на телеграфних дротах, над чорно-синіми банями недоруйнованих церков... Золоті німби ходять навколо лелек, що кружляють в синьо-ультрамариновому небі.

Золотий німб стоїть і в Атиному серці... Вона встала сьогодні трохи смутна, але ніби й опромінена зсередини, — смутна радісним смутком. Буває такий радісний смуток, така легенька замріяна печаль... Ще тільки прокинувшись під ударом сонячної стрілки і лежачи в ліжку, в тумані тієї печалі, Ата згадала вчорашні мовчазні молоньї, мовчазного свого супутника, мовчазний потиск руки, мовчазний голос (атож, мовчазний голос, до того спокійний, що в ньому нічого не бринить, лише трішечки, трішечки іронії), з його єдиним словом "Добраніч", його спеціальну відчуженість від неї; зумисну отаку відчуженість бранця, прип'ятого міцно до її серця (прип'ятого ж!) — згадала все це і засміялась. І промені з серця видерлися назовні й замерехтіли в очах... Ата піднесла праву руку, подивилася на неї пильно, розчепірюючи тонкі пальці, ніби хотіла щось на ній вглядіти, якийсь слід, й притисла її долонею до лиця. Потім враз схопилася, швиденько одягла купальний костюм, хопила халатик і рушник і подалася в сад до річки; на кладці з розгону кинула халатик і рушник і — шубовсть у воду, в гостру, шипучу, кипучу водокруть...

Ата вилазить на кладку й стає, замружившись, напроти сонця, розставивши руки в таких самих крапелинах роси, як дерева й квіти. В її серці стоїть золотий німб... Який же ж і гарний, який прекрасний світ! Такі сліпучі пустотливі зайчики на хвилях і на всьому — аж скачуть у очі, лоскочуть тіло! Такі спектральні грайливі веселки від бризок напроти сонця! Така казково-променяста роса на пелюстках квітів, як великі сльози радости від незміримого щастя жити, — у тих сльозах, у кожній — сонце... Ата дивиться крізь власний сонячний німб на світ і дослухається, і — враз стрепенувшись "Чи не підглядає хто?!" — шубовсть у воду!.. Аж веселка стає на тім місці від водяного пилу... "Ні, ніхто не підглядає". Тут люди так зайняті кожен своїми турботами, що, мабуть ніхто й на сонце й на небо не дивиться. А вже на річку так рано з цих садиб ніхто купатися не ходить. "Ні, ніхто не підглядає". І відчуття цілковитої свободи наповнює душу такою радістю, що хочеться дико й пронизливо закричати, отак, як то кричать на дзеркальному озері лебеді. Але вона стримує крик у собі. Плаває горілиць, набирає води в уста й шпур проти сонця — веселка загоряється бенгальськими вогнями й осідає на лице, на розплющені очі, на радісну посмішку. На хвильку зринула десь з глибин душі якась незрозуміла, раптова досада, але одразу й щезла, відійшла десь далеко... Ата зашпувала її веселками, все більше й більше. І от її взагалі нема. На серці так чисто, як на небі, лише плавають-мріють лелеки з золотою сонячною лиштвою; так чисто, як он в тій крапелинці роси, лише сонце мерехтить з неї... В одній маленькій крапелинці ціле велике сонце!.. Але... Що це?.. Десь знову вилазить хмаринка досади й насувається на те сонце!.. Уперто насувається, й її ніяк не можна загітувати. Що це?.. Може, це турбота за успіх, бо сьогодні ж прем'єра!? Може, це острах...

Ата стає на дно при березі й замислюється. Дивиться у воду на своє лице, й вони думають удвох — вона й її двійня у воді, отака смішна модернізована русалка в купалевому костюмі, десь там у глибині. І раптом її штрикає ніби тоненькою голкою в саме серце — згадала! Згадала один біль і один невиконаний намір, як гріх. Згадала колишній виклик до Сазонова й її постанову конче побачити отого шибайголову, того Кольку Трембача, та й глянути йому в вічі. Глянути гнівно, допитливо, гостро, проглянути йому всю душу й побачити там, чи її тривога, чи її підозріння — оте болюче й пригнічуюче підозріння — обґрунтовані. Якщо обґрунтовані — то це жах. А як необґрунтовані — то це ще більший жах. Таке ганебне підозріння!! І в цьому страшний гріх. Але вона тоді тієї постанови так і не виконала. Не виконала й досі. І найбільший гріх саме в тому, що вона не виконала власної постанови. Так закрутилася, так одуріла від усього!