На третій день, трохи очунявши від морської хвороби, пасажири повиходили із своїх кают, і що ближче Мартін придивлявся до них, то більшу відразу відчував. А втім, він розумів, що ставиться до них несправедливо. Визнавав, що це люди симпатичні й добрі, але, як і всі буржуа, психічно обмежені й духовно вбогі. Від розмов дорослих, де світилася вся порожнеча їхнього поверхового розуму, його нудило, а бурхливі веселощі й невгамовна енергія молодших прикро його разила. Вони й хвильки не могли перебути спокійно — грали в якісь ігри, прогулювались, підбігали до борту й голосними криками вітали дельфінів та летючих риб.
Мартін багато спав. Після сніданку лягав у шезлонг, узявши журнал, якого ніколи не міг переглянути до кінця. Друковані сторінки стомлювали його. Він дивувався, як це люди без кінця знаходять про що писати, і, дивуючись, починав дрімати. Коли гонг кликав до столу, він сердився, що його розбудили. Прокидатися було так неприємно.
Якось він спробував скинути з себе цю летаргію і пішов на бак до матросів. Але, здавалося, і матроси змінилися від тієї пори, як він сам був один із них. У нього не знайшлося нічого спільного з цими грубими й тупими істотами. Він був у розпачі. Нагорі самим Мартіном Іденом ніхто не цікавився, а вернутися вниз, до людей свого класу, які колись прагнули його товариства, він уже не міг. Просто вони йому були ні до чого. З ними йому було так само важко, як і з тупими джентльменами та галасливою молоддю першого класу.
Життя було для нього мукою, як яскраве світло для людини з хворими очима. Воно вигравало довкола нього і над ним різким сліпучим блиском, і йому було боляче, нестерпно боляче.
Мартін ніколи ще не їхав на пароплаві у першому класі. Давніше він завжди був на баку з матросами, стояв на вахті або впрівав у чорній глибині кочегарки. У ті далекі дні, вилізши залізною драбиною із задушної ями, він часто бачив пасажирів у легких білих вбраннях, людей, які нічого не робили, тільки розважалися під тентом, що боронив їх від сонця й вітру, а запобіглива обслуга силкувалася виконувати найменші їхні примхи. І йому здавалося, що світ, у якому ці люди живуть, то чистий рай. А тепер, сам опинившись в осередді цього світу, найповажніший пасажир на судні, що сидить за столом праворуч від капітана, він оглядається назад, до бака та кочегарки, й марно шукає там свого втраченого раю. Нового раю він не знайшов, а старий пропав для нього навіки.
Мартін намагався розворушитися, знайти щось таке, що б його зацікавило. Якось заглянув до боцманського кубрика і за хвилину вже хотів звідти втікати. Тоді розбалакався з помічником механіка, освіченим чоловіком, який одразу ж заходився агітувати його за соціалізм і тицьнув йому в руку цілий оберемок листівок та брошур. Мартін слухав, як той викладає основи рабської моралі, і мляво розважав про свою власну ніцшеанську філософію. Кінець кінцем, чого вона варта? Він згадав одне з безглуздих тверджень Ніцше, в якому цей шаленець висловив сумнів щодо існування істини. Але хто знає? Може, Ніцше й мав рацію. Може й справді істини немає ні в чому, і навіть у самій істині. Але мозок у Мартіна швидко втомився, він волів повернутися до шезлонга й подрімати.
Та хоч як погано почував він себе на судні, попереду його чекало ще гірше лихо. Як-то поведеться, коли пароплав прибуде на Таїті? Він муситиме зійти на берег, замовляти крам для торгівлі, знайти шхуну до Маркізьких островів, робити тисячу всяких речей, про які навіть страшно згадати. Кожного разу, як Мартін змушував себе думати про це, він ясно бачив перед собою грізну небезпеку. Так, він уже зійшов у Долину Тіней, і весь жах був у тому, що він не боявся. Якби хоч на хвильку злякався, можна було б вернутися до життя. А так Мартін дедалі глибше поринав у пітьму. Звичайні життєві втіхи вже не вабили його. "Маріпоза" опинилась у смузі північно-східних пасатів, але цей п'янкий вітер, дмучи йому в обличчя, тепер дратував його, і він наказав переставити свого шезлонга, щоб уникнути пестощів цього любого колись товариша давніх днів та ночей.
Проте особливо нещасним відчув себе Мартін того дня, коли "Маріпоза" ввійшла в тропіки. Він не міг більше спати. Переситився сном і хоч-не-хоч мусив терпіти сліпучий блиск життя. Снував по пароплаву, не знаходячи собі місця. Повітря було гаряче й вогке, і навіть зливи не могли його освіжити. Життя завдавало Мартінові болю. Він ходив узад і вперед по палубі, аж поки в знемозі падав у крісло, а тоді знов схоплювався на ноги. Примусив себе, врешті, дочитати журнал і взяв у бібліотеці кілька книжок поезії. Але вони не захоплювали його, і він знов починав ходити.
Допізна сидів на палубі, та це не допомагало йому, бо, коли спускався до каюти, заснути не міг. Цей єдиний засіб відпочити від життя уже не діяв. Це було занадто! Він засвітив електричне світло і спробував читати. Одною з книжок були поезії Свінберна. Мартін лежав у ліжку, гортав сторінки і раптом помітив, що читає уважно. Скінчивши строфу, почав читати далі, але одразу ж вернув назад. Поклав розгорнену книжку собі на груди й замислився. Отож-бо. Саме воно! Дивно, що це не спало йому на думку раніше. Він уже віддавна несвідомо йшов цим шляхом, а тепер Свінберн вказав йому найкращий вихід. Мартін прагнув спокою, а тут на нього чекав непорушний спокій. Він глянув на відчинений ілюмінатор. Так, досить широкий.
Уперше за багато днів серце його радісно забилося. Нарешті він знайшов порятунок від своєї хвороби. Він узяв книжку і сповільна прочитав уголос:
Позбувшись життьової мряки,
Бажань, і страху, і надій —
Тоді складаємо ми дяку
Богам у щирості своїй,
Що не повік життя триває,
Що мертвий вже не оживає,
Що й річка стомлена конає,
Віддавшись глибині морській.[32]
Мартін знову глянув на ілюмінатор. Свінберн дав йому до рук ключа. Життя — це лихо, чи радше воно стало лихом, нестерпним тягарем. "Що мертвий вже не оживає", — так, за це справді варто бути вдячним. Це єдине добродійство у світі. Коли життя стає до болю важким, смерть готова заколисати вічним сном. Але чого ж він чекає? Час рушати.
Мартін підвівся і, просунувши голову в ілюмінатор, глянув униз на молочне шумовиння. "Маріпоза" сиділа дуже глибоко, тож, повиснувши на руках, він ногами торкнеться води. Можна безгучно слизнути у воду. Ніхто не почує. Хлюпнула хвиля й зросила йому лице дрібнесенькими бризками. На губах у нього лишився солоний присмак, і це було приємно. Він навіть подумав, чи не написати своєї лебединої пісні, але розсміявся. Ні, нема коли. Треба поспішати.