— Де Том?
— Він буде тут за хвилину, — задихано відповів Лафарж.
Вони обернулися до провулків і сплячого міста. На вулицях ще й досі були запізнілі перехожі: полісмен, нічний сторож, пілот ракети, кілька самотніх чоловіків, що поверталися додому з якогось нічного побачення, четвірка чоловіків та жінок, які вийшли, регочучи, з бару. Десь тихо награвала музика.
— Чому він не йде? — спитала дружина.
— Він прийде, прийде.
Але Лафарж не був у цьому певен. А що, коли хлопця знову спіймано дорогою до пристані, десь на північних вулицях між темними будинками. Відстань була чимала, навіть для хлопця. Але ж він мав добігти перший.
І тут вдалині з'явилася постать, що мчала залитим місячним сяйвом провулком.
У Лафаржа вирвався крик, але він зразу ж стримав себе, бо вдалині почувся людський гомін і тупіт ніг. У вікнах один за одним спалахували вогні. На відкритий майдан, що підходив до пристані, вибігла людська постать. Це був не Том, до них мчав лише обрис із обличчям, ніби срібло, яке блищало від сяйва світил, які повисли над майданом. І в міру того, як він підбігав ближче й ближче, воно набувало знайомих рис, а коли він домчав до пристані, це був Том! Анна простягла до нього пуки. Лафарж поспішав відчалити од берега.
Але вже було запізно.
З провулка на безлюдний майдан вибіг один чоловік, за ним другий, потім жінка, ще двоє чоловіків, містер Сполдінг. Вони спантеличено спинились. Озираючися навкруги, вони вже хотіли були вертатись назад, бо це могло бути лише маревом, просто-таки божевільною маячнею. Однак вони нерішуче попрямували до пристані, зупинялися й знову йшли далі.
Тікати було запізно. Битва скінчилася, змагання було програно. Лафарж крутив пальцями швартову линву. Йому було дуже холодно й самотньо. Люди піднімали й ставили ноги у місячному світлі, вони наближалися дуже швидко, широко розплющивши очі, аж поки весь натовп з десяти чоловік не спинився біля пристані. Вони шаленими поглядами дивилися в човен. У них вирвався зойк.
— Ні з місця, Лафарже! — вигукнув Сполдінг, тримаючи рушницю.
Тепер було ясно, що сталося. Том мчав сам місячними вулицями, минаючи людей.
Полісмен побачив, як гулькнула повз нього його постать.
Полісмен крутнувся, втупив свій зір у обличчя, вигукнув ім'я і кинувся навздогін: "Стій-но!" Він побачив обличчя злочинця. Скрізь на шляху траплялося те ж саме. Стрічалися то чоловіки, то жінки, нічні сторожі, пілоти ракети. Прудка постать була для них усім, вона була тотожна всьому, всім людям, усім іменам. Скільки різних імен було вимовлено за останні п'ять хвилин? Скільки різних облич зосередилися в Томовому обличчі — всі несправжні?
Так бігли дорогою втікач і переслідувач, мрія і мрійники, здобич і пси. І скрізь дорогою людям раптом з'являлися знайомі обличчя, виблискували знайомі очі, люди вигукували давнє-давнє ім'я, їх охоплювали згадки про інші часи, і юрба збільшувалася. Кожен кидався вперед, коли, наче образ, відбитий у десяти тисячах дзеркал, десяти тисячах очей, повз них пробігала мрія, що мала різне обличчя для тих, хто був попереду, і для тих, хто лишався позаду, для тих, кого вона ще мала зустріти, і для тих, котрі не бачили її в очі.
"І ось тепер усі вони опинилися тут, біля човна, і кожен прагне сам оволодіти мрією так само, як і ми хочемо, щоб він був Томом, а не Лавінією, або Вільямом, чи Роджером, чи ще кимсь, — думав Лафарж. — Але цьому тепер настав кінець. Ми зайшли надто далеко".
— Підійдіть-но всі сюди! — наказав Сполдінг.
Том вийшов із човна. Сполдінг схопив його за зап'ясток.
— Ти підеш зі мною додому. Я знаю.
— Стривайте, — мовив полісмен. — Я його арештую. Його прізвище Декстер. Він звинувачується в убивстві.
— Ні! — захлипала якась жінка. — Це мій чоловік! і Кому як не мені впізнати свого чоловіка!
Інші почали заперечувати. Юрба присунулася ближче. Місіс Лафарж заступила Тома.
— Це мій син. Ви ні в чому не маєте права його звинувачувати. Ми зараз же рушаємо додому!
А Том тремтів і шалено трусився. В нього був такий вигляд, ніби його дуже нудило. Юрба щільно обступила його. Люди несамовито простягали руки, хапали його, кожен вимагав його собі.
Том зойкнув.
На їхніх очах він змінився. Він був Томом, і Джеймсом, і чоловіком на прізвище Світчмен, й іншим чоловіком на прізвище Батерфілд; він був мером міста і дівчиною Джудіт, і чоловіком Вільямом, і дружиною Кларисою. Він був наче розтоплений віск, що набирав будь-якої форми, виконуючи бажання їхнього розуму. Вони кричали, вони напирали, благаючи його. Він зойкнув, виставив перед себе руки, і його обличчя змінювалося на кожну вимогу. "Томе!" — кричав Лафарж. "Алісо!" — хтось інший. "Вільяме!" Вони хапали його за руки, крутили його, аж поки з останнім зойком жаху він упав.
Він лежав на бруку, ніби холонучий віск; його обличчя було всіми обличчями, одне око синє, друге золотаве, волосся було каштанове, червоне, жовте, чорне, одна брова широка, друга тонка, одна рука дебела, друга мала.
Вони стояли над ним, затуливши пальцями роти. Потім нахилилися.
— Він мертвий, — хтось сказав нарешті.
Пішов дощ.
Дощ крапав на людей, і вони підвели обличчя до неба.
Поволі, а що далі, то швидше вони поверталися, відходили, а потім бігли врозтіч від цього місця. За хвилину майдан спорожнів. Лишилися тільки містер та місіс Лафарж. Вони стояли, побравшися за руки, і з жахом дивилися вниз. Дощ крапав на звернене до неба невпізнанне обличчя.
Анна нічого не промовила, тільки заплакала.
— Ходімо додому, Анно. Тут ми нічого не вдіємо, — сказав чоловік.
Вони сіли в човен і попливли назад каналом у темряві. Вони прийшли додому, розпалили невеликий вогонь у каміні й погріли руки. Потім лягли в ліжко і лежали поряд, холодні й немічні, слухаючи, як знову над ними стукотить по даху дощ.
— Анно, — сказав Лафарж опівночі. — Ти чула що-небудь?
— Ні, нічого.
— Все-таки я піду подивлюся.
Він пробрався навпомацки через темну кімнату й довго чекав перед дверима, перш ніж одчинити їх.
Він розчинив настіж двері й визирнув надвір.
Дощ лив із чорного неба на порожнє подвір'я, в канал, шумів серед синіх гір.
Він чекав хвилин із п'ять, а потім тихо мокрими руками зачинив двері й замкнув на засув.