— Ласкаво прошу до просторих залів смерті! — вигукнув він.
— Гей, Стендале, що все це означає?
— Самі побачите. Всім скинути одяг. Он кабіни. Переодягніться в костюми, які ви знайдете там. Чоловіки — на цей бік, жінки на той.
Гості стурбовано тупцяли на місці.
— Може, краще піти звідси, — сказала міс Поуд. — Не подобається мені все це. Воно межує з... святотатством.
— Дурниці! Звичайний костюмований бал.
— Здається, тут тхне протизаконними діями, — покрутив носом містер Стівенс.
— Та годі вже вам, — засміявся Стендал. — Розважайтеся. Завтра все це стане руїною. Заходьте до кабін!
Палац завирував. На ковпаках арлекінів подзвонювали бубонці, і білі миші танцювали кадриль під музику карликів, які цигикали на крихітних скрипках крихітними смичками, і прапори струменіли, звисаючи з обвуглених балок, а кажани хмарами літали біля ринв, кінці яких були зроблені у вигляді страховищ. З ротів у страховищ текло вино, прохолодне і піняве. Через усі сім залів палацу дзюркотів струмок. Скоро гості виявили, що то не вода, а херес. Гості виходили з кабін, змінивши свій вік, сховавши обличчя під масками доміно. І, вже надіваючи маску, вони порушували свої зобов'язання — скрізь і завжди боротися з фантазією, з усім тим, що породжує жах. Жінки, сміючись, виступали в червоних сукнях. Навколо них запобігливо крутилися чоловіки. А на стінах танцювали тіні, що були нічиїми, і подекуди гості натрапляли на дзеркала, в яких нічого не було видно.
— Ми всі вампіри! — зареготав містер Флетчер. — Ми померли!
До їхніх послуг було сім залів, кожен різного кольору: один синій, один пурпуровий, один зелений, один жовтогарячий, ще один білий, шостий фіолетовий, а сьомий був задрапірований чорним оксамитом. І в чорному залі був годинник з ебенового дерева, який гучно вибивав години. По всіх кімнатах гасали п'яні гості — серед фантастичних істот-роботів, серед Вовчків і Божевільних Капелюшників, тролів і велетнів, чорних котів і Білих Королев [15], а під ногами танцюристів підлога здригалася од важких пульсуючих ударів, що виказували схована під нею серце.
— Містере Стендал! — почувся шепіт. — Містере Стендал!
Поряд з ним стояло страховище з обличчям Смерті. Це був Пайкс.
— Мені треба поговорити з вами наодинці.
— В чім річ?
— Ось погляньте.
Пайкс простягнув руку — руку скелета. В ній було кілька напіврозплавлених коліщат, гайок, зубців, болтів.
Стендал якусь мить — довгу мить — дивився на них. Потім він потягнув Пайкса в коридор.
— Герет? — прошепотів він. Пайкс ствердно хитнув головою.
— Він послав замість себе робота. Хвилину тому, вичищаючи піч, я виявив оце.
Обоє не відривали очей від фатальних коліщат.
— Це означає, що поліція може бути тут кожної миті, — сказав Пайкс. — Наш план піде нанівець.
— Не знаю, — Стендал подивився на жовтих, синіх і жовтогарячих танцюристів. У похмурих залах лунала музика. — Я мусив би догадатися, що Герет не такий дурень, щоб прибути власною персоною. Але стривайте!
— Що таке?
— Нічого. То нічого. Герет послав до нас робота. А ми надіслали йому свого. Якщо він не придивлятиметься надто пильно, то й не помітить заміни.
— Авжеж.
— Наступного разу він прилетить сам. Адже тепер він вважатиме себе в безпеці, його появи можна чекати кожної хвилини! Хочете ще вина, Пайксе?
Вдарив великий дзвін.
— Закладаюся, що це він. Впустіть містера Герета.
Рапунцел спустила свої золоті коси.
— Містер Стендал?
— Містер Герет? Справжній містер Герет?
— Саме він, — Герет розглядав мокрі стіни й людей, що крутилися в танці. — Мені спало на думку, що краще побачити все на власні очі. Не можна покладатися на роботів. Тим більше на чужих роботів. До того ж я вжив застережних заходів і викликав демонтажників. Вони прибудуть за годину, щоб підрубати коріння цій гидоті.
Стендал вклонився.
— Дякую за люб'язне попередження. А тим часом ви можете трохи розважитися, — сказав він, зробивши рукою широкий жест. — Вип'єте вина?
— Ні, дякую. Що тут робиться? Боже, до чого може дійти людина!
— Подивіться самі, містере Герет.
— Та це вбивство, — сказав Герет.
— Найпідступніше вбивство, — сказав Стендал.
Пролунав жіночий вереск. До них підбігла міс Поуп з блідим як крейда обличчям.
— Ой, який жах! На моїх очах мавпа задушила міс Блант і запхнула її в димохід.
Чоловіки глянули на камін і побачила пасма золотавого волосся, що звисало з димоходу. Герет скрикнув.
— Це жахливо! — схлипнула міс Поуп. Раптом вона змовкла, обернулась і закліпала очима. — Міс Блант!
— Авжеж, — сказала міс Блант. Живісінька, вона стояла поряд з ними.
— Але я щойно бачила, як вас запхнули в димохід!
— Ні, — засміялася міс Блант. — То була не я, а робот. Моя точна копія!
— Але ж, але...
— Та не плачте, голубонько. Я жива й здорова. Дайте-но, гляну... Так, справді, це я в димоході. Ваша правда. Кумедна штука, га?
І міс Блант одійшла від них, сміючись.
— Може, вип'єте, містере Герет?
— Мабуть, вип'ю. Все це нервує мене. Боже, що за місце! Його треба знищити негайно, щоб і сліду не було. На мить мені здалося...
Герет вихилив склянку вина.
Знову хтось заверещав. Четверо білих кроликів потягли на собі містера Стівенса кудись униз східцями, які самі собою раптом з'явилися посеред зали. Містер Стівенс потрапив на дно глибокого колодязя. Зв'язаний по руках і ногах, він опинився віч-на-віч з гострим як бритва сталевим маятником, який, гойдаючись, щоразу наближався до його зведеного корчами тіла.
— Це я там унизу? — запитав містер Стівенс, з'являючись поряд з містером Геретом і схиляючись над колодязем. — Як дивно, як чудно бути свідком власної смерті.
Маятник гойднувся востаннє...
— Як правдоподібно, — промовив, одвертаючись, містер Стівенс.
— Вип'єте ще, містере Герет?
— Так, будь ласка.
— Це ненадовго. Скоро демонтажники будуть тут.
— Слава богу!
Вереск пролунав утретє.
— Що ж тепер? — тривожно спитав Герет.
— Тепер моя черга, — озвалася міс Драмонд. — Гляньте-но.
І другу міс Драмонд, яка нестямно верещала, поклали живою в домовину, забили цвяшками віко й опустили у викопану під підлогою в землі могилу.
— Тепер я пригадую, — важко дихаючи, промимрив інспектор Громадської Моралі. — Все це було в старих заборонених книгах. Поховання живцем. І все інше. Колодязь, маятник, мавпа, димохід, убивство на вулиці Морг. Так, це було в одній з книг, які я спалив!