Вони повернулися до ракети о четвертій ранку. Люди полягали на ковдри й заплющили очі. Капітан Уайльдер сів біля вогню й почав підкидати хмиз.
Через дві години Мак Клюр розплющив очі.
— Ви й досі не спите, сер? — спитав він.
— Чекаю Спендера, — кволо посміхнувся капітан.
— Знаєте, що я думаю, сер, — сказав, помовчавши, Мак Клюр. — Він ніколи вже не прийде. Я певен цього, хоч сам не знаю, чому. Він ніколи не прийде.
Мак Клюр повернувся на другий бік і заснув. Потріскуючи, згасало багаття.
Минув тиждень, а Спендера не було. Капітан послав людей на розшуки, але вони повернулися ні з чим. "Він сам прийде, коли очумається. Йому бракує клепки в голові, — казали вони. — Хай йому біс!"
Капітан нічого не сказав, але зробив відповідні записи в своєму журналі...
Був ранок понеділка чи вівторка, а може, ще якогось марсіанського дня. Бігз сидів на березі каналу. Звісивши ноги в холодну воду, він підставив обличчя сонячним променям.
Хтось ішов понад берегом. Коли на Бігза лягла тінь, він звів очі.
— Чорт забирай! — вигукнув він.
— Я останній марсіанин, — сказав чоловік і витяг пістолет.
— Що таке? — перепитав Бігз.
— Я зараз тебе вб'ю.
— Годі жартувати, Спендере.
— Вставай, я прострелю тобі пузо.
— Сховай, ради бога, свій пістолет...
Спендер натиснув на гашетку, і пістолет ледве чутно загув. Якусь мить Бігз сидів непорушне, а потім нахилився і впав у воду. Тіло повільно й байдуже попливло за слабкою течією каналу. Почулося глухе булькання, і за мить усе стихло.
Спендер засунув пістолет у кобуру і пішов геть. Пекло сонце. Він відчував, як гаряче проміння обпалювало його руки, напружене обличчя. Він ішов, не прискорюючи ходи, наче йому все було байдуже, наче він бачив тільки світло сонця. Спендер прямував до ракети, де кілька чоловік сиділи під навісом, що його Кукі збудував для екіпажу, і готувалися снідати.
— Ось іде наш самітник, — промовив хтось.
— Галло, Спендере! Давно тебе не бачили!
Четверо за столом з цікавістю розглядали чоловіка, який мовчки дивився на них.
— Видно, кляті руїни припали тобі до вподоби, — засміявся Кукі, помішуючи в горщику якесь чорне вариво. — Ти наче той собака, що потрапив на звалище кісток.
— Може, воно й так, — відповів Спендер. — А взагалі я провадив розшуки. Що б ви сказали, коли б я розповів про марсіанина, який блукає тут поблизу?
Всі четверо поклали виделки.
— Справді? Де саме?
— Байдуже де. Дозвольте мені поставити вам одне запитання. Що б ви почували, якби були марсіанами, а до вас прийшли чужинці і почали плюндрувати вашу землю?
— Можу сказати напевне, що б почував я, — відповів Черок. — У моїх жилах тече трохи черокської крові. Мій дід розповідав мені, що робилося колись на оклахомській території. Якщо тут справді є марсіанин, я на його боці.
— А ви, хлопці? — допитувався Спендер. Ніхто не відповів, але їхнє мовчання немовби промовляло: хапай, що можеш; що знайшов, те й твоє; якщо ближній підставить щоку, бий щосили, і т. д.
— Так-от, — сказав Спендер. — Я знайшов марсіанина. Хлопці дивилися на нього, примруживши очі.
— Там, у мертвому місті. Я не сподівався знайти його і не збирався шукати. Не знаю, що він там робив. Я з тиждень жив у містечку, що лежить у долині, вчився читати стародавні книги, споглядав їхні витвори мистецтва. Одного дня я побачив цього марсіанина. Хвилину він стояв на місці, а потім зник. Наступного дня він не прийшов. Я сидів день за днем, вивчаючи стародавні письмена, і ось марсіанин знову почав приходити. Того дня, коли я знайшов ключ до марсіанської мови — вона на диво проста, до того ж існують піктограми, які допомагають її засвоїти, — переді мною став марсіанин і сказав: "Дай мені свої черевики". Я віддав йому черевики, а він сказав: "Дай мені свій мундир і всю одежу". І я дав йому все, що він просив. Тоді він сказав: "Дай мені свій пістолет". І я дав йому пістолет. Тоді він промовив:
"А тепер іди слідом за мною і подивися, що буде". Отож марсіанин пішов у табір, і зараз він тут.
— Я не бачу ніякого марсіанина, — сказав Черок.
— Що ж, дуже шкодую.
Спендер вийняв пістолет. Зброя тихо загула. Перша куля прошила хлопця, що сидів ліворуч, друга влучила того, що сидів праворуч, третя — того, що в центрі. Кукі з жахом в очах кинувся від вогню й дістав четверту кулю. Він упав у вогонь, і одяг на ньому спалахнув.
Ракета лежала на сонці. Троє мертвих непорушне сиділи за столом, і їжа холола перед ними. Черок мовчки, не вірячи своїм очам, дивився на Спендера.
— Ти можеш піти зі мною, — сказав Спендер.
Черок нічого не відповів.
— Можеш приєднатися до мене, — повторив Спендер.
Врешті до Черока повернулася мова.
— Ти їх убив, — промовив він і з жахом глянув на мертвих.
— Вони заслужили це.
— Ти збожеволів!
— Може, й так. Ти підеш зі мною?
— Піти з тобою? Навіщо! — вигукнув Черок, полотніючи. — Іди геть звідси!
Лице у Спендера скам'яніло;
— Я гадав, ти мене зрозумієш.
— Іди геть! — вигукнув Черок, простягаючи руку до пістолета.
Спендер вистрелив ще раз, востаннє. Черок закляк на місці.
Тепер Спендер похитнувся. Він притулив долоню до спітнілого чола. Подивився на ракету, і враз його пройняв страшний дрож, він поточився. На його обличчі був такий вираз, наче він приходив до тями після гіпнозу, прокидався од важкого сну. Спендер сів.
— Перестань, перестань! — наказував він своєму тілу. Кожна його жилка тремтіла й тіпалась. — Перестань же!
Він зробив страшне зусилля, і тіло перестало тремтіти. Тепер його руки спокійно лежали на колінах.
Спендер устав і вправно пристебнув собі на спину переносний контейнер з продуктами. Рука раптом знову затремтіла, але він твердо сказав: "Ні!" — і тремтіння вщухло. Тоді, незграбно ступаючи, він пішов між гарячими червоними пагорбами. Пішов один.
Розпечене сонце підіймалося вище й вище. Через годину капітан валіз із ракети, щоб узяти собі яєчні з шинкою. Він уже розкрив рота — хотів гукнути тих чотирьох, що сиділи за столом, але спинився, бо відчув слабкий запах порохових газів. Наступної миті він побачив кухаря, що лежав на землі, накривши тілом вогнище. Четверо сиділи за столом, на якому стояв прохололий сніданок.
За хвилину з ракети вилізли Паркхіл та ще двоє хлопців. Капітан не рухався з місця, втупивши заворожений погляд у мовчазних людей за столом.