Марко в пеклі

Сторінка 21 з 22

Кочерга Іван

Юрко. Е, ні, братику, як і тут без тебе не обійдешся, то я не хочу, нехай їде до своєї тьоті хоч і на трамваї.

Дівчина вибігає геть.

Султан (грізно). Гей! Покликати Юсуфа. (Плескає в долоні)

Увіходить страшенний негр-кат з величезним мфчем і стає ззаду Юрка.

Султан. Вибирай востаннє, Юрку, може, це прочистить тобі мозки.

Юрка (озирається на негра). Добра прочистка! Гм... Вбігає Д у н я — великоруська дівчина.

Юрко (радий). О! Дивись! Це вже неначе щось рідніше. Як її звати?

Перекладач. Дуня — великоруська дівчина.

Юрко (в захопленні). А нум, Дуню, утни ,що-небудь рідне!

Дуня (співає).

Уж вы ночи, ночи темные,

Надоели, надокучили.

С милым другом поразлучили,

Всю-то ноченьку млада прождала,

Всю-то темную проплакала,

Все-то думушки продумала,

Мне одна дума с ума нейдет —

Будто милый далеко, живет.

Далеко живет во чужой земле,

В остроге сидит, в окно глядит,

Он в окно глядит и меня зовет.

Отзовись, Москва, всколыхни весь мир,

Упадут остроги по всей земле!

Юрко (зривається на ноги і хапає її за руки). От спасибі тобі, дівчино, розважила мою душу! Дай же я поцілую тебе за це.

Перекладач. Стривай, стривай, друже, так не можна. Хіба ж можна розмовляти з нею без перекладача, ти ж нічого не зрозумієш. Давай копереду ціп-ціп-ціп. (Простягає руку.) Вона, бач, каже, що їй набридли темні ночі, то вона хоче, щоб скоріше провели електрифікацію в їхньому селі.

Юрко. Е, ні, братику, годі! Цю я й без тебе зрозумію. Хіба ж вона мені чужа, чи що. Котись, куме, ковбасою, поки я не наклав тобі по потилиці. *

Перекладач. Каламур! Мене пограбовано! Він ламає договір. У мене ж є дозвіл, папір'.

Султан (підводиться). Значить, ти вибираєш' її? — ~>

2Ш-

. У цю мить за лаштунками чути Мар уси н голос, що співає:

Нема милого, нема мого друга, Тільки досталася в серці моїм туга. Висохну од жалю і проплачу очі, Тебе не забуду анї в день, ні —в ночі...

Юрко (кидає Дунині руки і прислухається). Хто, хто це співає? Який рідний, чудовий голос! Маруся (так само).

Вийду на поле, гляну на море,

Сама я знаю, що мені горе.

Буду стояти, терпіти муку,

Чи не скаже милий дай мені руку.

Марко (зривається на ноги). Чий! Чий це голос такий рідний і такий знайомий? Що таке зо мною? Де я? Скільки годин або скільки років не чув я цього чудового голосу...

Маруся (виходить на естраду).

Ой Марку, Марку, нащо мені зрадив, Нащо забув ти, як мене звати? Чи не для тебе пішла на муку — З пекельної неволі тебе визволяти...

Марко кидається на естраду і хапає Марусю в обидві руки перш, як хто-небудь встиг схаменутись.

Ліліт схвильовано підводиться на своєму троні,

Марко (кричить). Марусю! Марусю! Ти моя рідна, ти слово мого визволення!

У ту ж мить настає темрява і все навкруги руйнується з величезним

гуркотом.

Музика.

Коли через кілька хвилин стає видно, пекло щезло. На сцені — перон звичайної залізничної станції. Уздовж перону стоїть ряд червоних товарних вагонів— цілий поїзд. На пероні Марко— здоровий і веселий, у літньому військовому вбранні. Біля нього М а р у с я., яку він держить за руки в тій самій позі, як за кілька хвилин перед цим. Поруч їх — товариш з армії. Ясний травневий ранок.

Марко. Так-то, товаришу Білобородов. Це вона, ця дівчина, вирятувала і наші вагони, і мене. Якби не вона, не побачив би я більш бідого світу. Це вона відволала мене од сипняку і од— смерті. 32 дні лежав я в лазареті тих-лиходіїв, що тільки й чекали, щоб я вмер, та, певне б,л.вшоршщ якби не вона. Вона мене й годувала, вона й телеграму тобі надіслала, вона й накладні утягла у тих шахраїв, що вкрали їх у мене, коли я лежав в маячні,— все вона. Можна сказати, із пекла вирятувала і мене, і наші вагони!

Білобородов (бере Марусю за руки). Спасибі тобі, дівчино. Але дивись, Марку, щось ти дуже до неї прихилився, стережись, як би не потрапив ти з однієї неволі в другу.

Марко. Це не неволя, (Знов бере Марусині руки.) Це товариш і друг на все життя. Коли вже мене сама Ліліт не зуміла збавити — нащо вже красуня.

Білобородов. Ліліт? Яка це Ліліт?

Марко. Цариця пекельна, перша Адамова жінка, така, брат, красуня, а як співає!

Білобородов. Та ти що, брате? (Пробує рукою його лоба.) Невже ще... того?

Марко (сміється). Та й то, мабуть, пропав би, коли б не Маруся.

Маруся. То-то ти все про неї згадував у маячні та ще дмухав мені чогось у вічі, дивись, може, ти ж справді в неї закохався.

Марко. Хіба дмухав? (Сміється.) Це я, бачиш, шукав проводирку з пекла, ну й, здається, знайшов.

Увіходить Хламушка в новому незвичайному вигляді, чисто вмитий, у новенькому червоноармійському одязі.

Хламушка.

А ось і я!

Сміло в ногу

На вільну дорогу,

Уверх голова —

Раз,

Два.

Драстуйте, товаришу командире! Що накажете далі робити? Перші вагони вже перевірили.

Марко (кладе йому руку на плечі). Добре, Хламушко, добре. А це, товаришу Білобородов, ще один "пекельний" мій приятель, а звуть його Хламушкою, теж чимало мені допоміг, ані на крок від мене не відходив, як я в сипняку лежав.

Маруся. Усе молоко тобі носив та яйця, крав, певно, десь, він же і накладні допоміг мені утягти.

Марко. А тепер хоче до нас у Червону Армію, в полк.

Білобородов. Малий дуже, що йому там робити.

Хламушка (завзято). Все! Все! За барабанщика буду! Що хочете робитиму!

Марко. Буде, він добрий хлопчисько. То не будеш більш кондукторів та чортів дурити?

Хламушка. Чому ні? Прийдеться, то буду. Марко. А "засмаги" тобі своєї не жалко? Хламушка (хапається за щоки). Нічого, справжньої здобуду.

Марко. Здобудемо, Хламушко, здобудемо на свіжому повітрі, на гарячому сонці. Здобудемо й тобі місце під сонцем. Ну, а тепер — в дорогу. Так згода, Марусю? ^ Маруся (весело). Згода!

Марко. Скрізь і всюди?

Маруся. Хоч і на край світу.

Марко. На лихо й на радість?

Маруся. Хоч і на смерть!

Марко. Ну, то час рушати; Ходім же в наш поїзд, що повезе нас через вогонь і боротьбу до нового життя!

Усі повертаються, щоб іти в вагони. Тієї хвилини чути пісню, що співають червоноармійці, пораючись

біля вагонів.

Йдемо вперед, віки за нами,

Червоний прапор угорі,

І голубими берегами

Комуна сяє вдалині!

В комуну йдем,

Червоний край,

Із революції мечем

Вперед,

Рушай!