На повороті дороги юрба спинилась. Почали прощатись. Ще голосніше росли співи, але їх душили дикі крики жінок. З юрби виходили гуртки. Вони довго щось гомоніли, і їхні голоси були незвичайно теплі й щирі. А сльози текли великими потоками чи від горя, чи від схвильованої чулості.
Марійка стояла поруч з Софією. В голові шуміло, застилало її густим туманом. А знизу росло щось тяжке, гнітюче, й болісно нудило коло серця.
Марійка тупо вдивляється й раптом почуває яскраво, як до неї доходить нова хвиля, пронизує її живою силою усе більше й більше, спаює її з усіми раніше такими чужими, а тепер близькими, рідними людьми. Злякані очі широко впиваються в юрбу, тремтять напружені нерви, чулі до кожного звуку.
Вона помічає: одірвався Микола од матері, проліз крізь юрбу і незабаром опинився коло Марійки. Нахилився і щось шепоче:
— Тільки... Не забувай мене! Чуєш, Марійко? Хтозна... Може, ще...
Марійка чує слова й не розуміє. Сльози заливають очі.
Микола ніби стрибає, й сльози в нього стрибають. Вона силкується щось сказати. Микола нахилився, чи хотів послу-<аТи, чи поцілувати в хустку на голові.
Прощай, прощай! — вона посилає навздогін. Далі, цупко у хватившись за Софійку, вона вдивлялась широко розкритими, напруженими очима.
Нахилився Микола до старої. Щось шепоче, потім обіймає. Але старенька раптом підіймає голову й починає плескати руками, щось співаючи. Певне, радіє, що зібрала курчат, раптом Микола одірвався, і старенька кумедно побігла, мов покотилась, за ним. Хтось утримує її. Вертається Микола. Щось знову шепоче й потім тікає, наче за ним усі женуться. І тоді щось штовхнуло Марійку. Вона миттю виривається й біжить догнати Миколу.
— Марійко! Марійко! Годі тобі! Людей соромся! Ну, ну... Буде!., буде!.. Ходім додому!..
її стримує Софія й сама плаче... Згадала про Якова, мабуть... А тоді, як проводжали, так плакала...
Марійка із злякано-тужливим поглядом дивиться. Хлопці усе меншають і меншають, кумедно рухаються, коливаються, кумедно махають руками... Один дядько підстьобує, чи коней, чи хлопців.
Близько коло Марійки людей усе рідшає й рідшає. Вони розходяться гуртками. Ідуть в одну довгу низку, тихо, пригнічено, покірно.
Марійка схилилась на Софію й пішла повільною ходою.
А коли прийшла додому, то забилась у хлів на сіно і вже не плакала, лежала мовчки. Вона то закривала очі і вдивлялась у червоний морок з дрібними метеликами-зірками, то розкривала їх і тупо-широко дивилась в одну пляму, не помічаючи її.
Десь, забившись у лісі, гула оса, і її настирливе гудіння ще більше дратувало Марійку. Вона почувала себе самітньою й була певна, що ніхто не зрозуміє її, нікому буде поскаржитись. І думала вона про це з якоюсь болісною втіхою.
До хати надійшла Марійка тільки ввечері.
101X11 1916 р.