Марія з полином у кінці століття

Сторінка 5 з 7

Яворівський Володимир

6.

На одній з городищенських вулиць, біля розчинених навстіж воріт, людно. Старі жінки збилися в гурт, скрушно похитують головами, перешіптуються між собою. Чоловіки курять, вигріваються на сонечку, відірвавшись від роботи на городі. Діти граються, голосно зверескуючи.

Хата Миновичів нічим не відрізняється від інших. Збудована давно, але вже не раз підновлювана, перекрита бляхою, піднята на бетонований підмурок. До неї приліплено великий, просторий ганок, де влітку сплять онуки, яких привозять з міста Микола й Одарка. Сашкових дітей тут знають лише по фотокартках і розповідях.

Неподалік від воріт стаїть вимитий Миколою трактор "Бєларусь" з причепом. Борти причепа відкинуті, днище його встелене чорнобилем і глухою кропивою – це єдине зілля, яке не лише зазеленіло, а й викинуло листя, вигналося над землею в цю ранню пору. В кабiнi трактора курить, спльовує на пiсок i розгадує кросворди тракторист Архип. Позиркує на годннника i в дворище Мировичiв: чого вон зволiкають?

Пiдкочує до двору задроцьканий в руду пiщану юшку уазик. З нього майже випадає голова колгоспу. Довго виймає колгоспний прапор, бо столярi зробили довгий держак, ледве запхнули його в машину. Голова ставить прапор біля хвіртки і по-качачому тупцює до хати.

З жіночого гурту почулося:

– Будуть виносити Івана – начальство приїхало.

– Давно пора. Думала, нині вспію картоплю з погреба витягнути, хай обігріється. Де там? Вже завтра…

– Тобі треба, Параско, бути до кінця і пом’янути душу його многогрішну. Ти ж, вважай, як Марія йому була. І то довго. Підночовував на твоїх подушках аж поки Гагарін не полетів у коспом. Ні, брешу, Параско, опки грошова реформа не почалася…

– А тобою погордував, бо ти й діівкою була, як копистка. Я в дев’ятнадцять годочків вдовою зосталася з дитиною на руках. Чотири літа ждала свого Павла. Як кам’яна баба стояла біля воріт, виглядала ще. Так би й скам’яніла, а Мирович оживив мене, одігрів. То не сікайся, Тетяно, вже й Івана нема. Я йому все прощаю…

– А мене вдари раз, як ланковою була. Він головував тоді. Погризлися за оплату конопель. Написали всією ланкою скаргу в область на Івана, а вона до нього й вернулася, щоб розібрався на місці. Він збісився тоді і… Врем’я дурню ще було, психи з людей лізли, війн з нервів виходила, як зашпори з пальців. Марія мене спросила не заявляти нікуди та я й не збиралася… Прощаю…

Під’їздить до двору колгоспна вантажівка, забейкала у силос і жом. Зупиняється біля чорної обкомівської "Волги", якою приїхав старший Мирович. Водій вантажівки, обстрижений хлопчисько-допризовник ремигає жувальну гумку, лізе під капота, щось налагодить у моторі. Перегнувся так, що видно лише його витерті на гузиці джинси.

Викочується з хати Мировичiв, перевалюючись з боку на бiк, голова колгоспу. Невдовзi виходить за ним, низько зiгвувшись, щоб не вдаритися тiм’ям у дверну раму, Олександр. Виблискує на сонцi його непокрита лисина, слiпить бабiв бiля ворiт.

Голова заманює академiка на причiлок, зводиться навшпиньки, щоб Олександр Iванович його краще чув, щоб не нагинався до нього зайвий раз.

– Два вопроси я рiшив: прапор, домовина. І прапороносець є, бригадир теперiшнiй буде нести, вийде в нiби свадкоємнiсть поколiнь. Промовку менi комiсар паписав на двi сторiночки тексту... Вiд молодi може школярка виступити, вiдмінниця .. З музиками, Олександре Iвановичу, не получилося. Їхнi жiнки кажуть, що поїхали веслля грати ва Савчинi хутори, – дак чого ж тодi всi труби висять на кiлочках в оркестровiй клубу? Мабуть, городи садять — час гарячий. Нiчого, професоре, у моїй машинi є магнiтофон, а на плiвцi записано похоронний марш. Я взяв касету. Шофер буде їхати машиною позаду процесiї й грати. Покiйному Iвану Васильовичу все одно, тiльки б музика. Так що всi вопроси рiшили, Олександре Івановичу. Можна починати виносити...

– Скiльки сіл пiд вами, товаришу голово? Троє? – запитав Мирович i наморщив перенiсся.

– Чотири, професоре, чотири бригади по лiсах розкидано. Поки міста не було i старий Пiдкова тримав колгосп на своєму авторитетi, всi села залишалися перспективними, а тепер тiльки Слобода, центральна садиба. Мiсто засмоктує молодь, як пилосос... Щодня пiвтисячi кiлометрiв намотую по пiсках, щоб лад дати, щоб перебудуватися. А кого тут перебудуєш? Бабiв, якi налаштували одяг на свiй похорон? Допоможiть, Олександре Івановичу, вибити чере область пару грузовикiв, цегли будiвельної i насiннєвої картоплi, бо в нашiй якась болячка завелася... Мирович шаснув рукою до кишенi чорного макiнтоша, дiстав пiгулку i кинув її у рот. Раптом, зсутулившись i помалiвши, повiльно пiшов до хати. Голова розгублено провiв його поглядом, дiстав з пiджака

промову i став читати її, щоб не збиватися на цвинтарi пiд час мiтингу. Всi отак приїздять: дай те, дай се,

а для колгоспу нiхто й пальцем не кивне.

Дiти за хатою качаються по молодому чорнобилю

й полину. Їх троє: Одарчинi Руслан i Лiда i хлопчик

Миколин Тарасик, старший вiд них, другокласник,

дитя худеньке i хворобливе (Миколина дружина

Людмила каже, що в нього вроджена вада серця, що

треба його везти на курорт, та все нiколи). Вiн вiдрiзняється вiд Одарчиних дiтлахiв не лише вiком, а й

великими, печально-дорослими очима, якi, здається,

прожили цiле життя. Тарасик весь час намагається

щось малювати: на пiску, на асфальтi, на парканi,

на запiтнiлому склi, на забрудненiй машинi. Чи не в

кожнiй його кишеньцi шматочок кольорової крейди. Та зараз вiн iз Русланом i Лiдою гзяться з бiлим

цуциком Пушком на зеленому морiжку за дiдовою й

бабиною хатою. Батьки про них забули, не покрикують не забороняють — от вони i ласують сонечком, теплом, весняною волею. Вже зазеленіли штанці й колготки, але матерi цього не бачать, а бiлий цуцик нiби навмисне провокує їх: доженiть мене! Коли ще така радість випаде? Правда, дiд Іван уже вмер i не говорить нi до кого.

Біля труни у великій світлиці стоїть вся родина Миновичі. Підковою обступили домовину. В центрі підкови мама Марiя. Маленька, вироблена й легка, як чорна пташка з величезними голубими очима, якi такі не вицвіли за довгий вiк.

поруч з нею згорблений (стеля в хатi висока, але згинається він за звичкою в будь-якому приміщенні, навiть в актовому залi академiї i в театрi) Олександр. З-пiд чоного макiнтоша виблискує Золота Зiрка. Зморшки залягли на чолi глибоко, як шврами. Бiля нього малесенька (менша навiть вiд матерi), все ще красива й зграбна, з матовою, мабуть, постiйво пiдживлюваною кремами шкiрою на обличчi його дружина Ольга. Запнута в грубу селянську хустину, яку їй знайшли у материнiй скринi, вона все одно вродлива. Ольга завiдує вiддiленням у Московськiй експериментальнiй клiнiцi променевої хвороби, має кiлька наукових праць, але найбiльшс пишається тим, що кiльком безнадiйно хворим врятувала життя. Яке вже не є, а життя, і цiни йому немає. Сашкiв батько, либонь, любив її, свою першу невiстку, принаймні нiколи не втручався в їхнє сiмейне життя. А мама iнодi хотiла покомандувати Сашком, а отже, i нею, Ольгою. Вона зараз згадала це, i їй стало справдi жаль старого. Не заплакала, але вiдчула, як нагрiлися i зволожились її очi. Промокнула їх слiпучобiлою хусточкою, що нiжно запахла французькими парфумами "Мiстерiя Роша".