— Останнім часом Лондон мені нестерпний від цього гультяйства язиків, воно мене просто бісить.
З Андрієм непотрібно було ані зайвих красивих слів, ані запевнень. Огарьов дуже любив Сашу Герцена, сина Олександра Івановича, як і всіх його дітей, він з великою турботою (з далеко меншою любов'ю, але з дужчою турботою) ставився до Генрі, сина Мері Сетерленд, яку так ненавиділа Наталі, вірної Мері, яка була йому віддана, як ніхто в житті. Та Андрій був сином "по духу". Він, Огарьов, жадав би мати рідного сина — саме такого! Він мріяв, що люди, молоді люди в майбутньому будуть саме такі, як цей молодий офіцер, українець родом. До речі, коли Микола Платонович показав йому свої записки, свої потаємні, заповітні "записки про таємне товариство", які почав писати ще в 1857 році, у розділі про федеративний поділ майбутньої республіки на території теперішньої Російської імперії в переліку членів цієї республіки під пактом "б" стояло: Малоросія.
— Ми звемо наш край Україною. Для України й українців звучить зневажливо — Малоросія, малороси, — зауважив Андрій. Тоді, при цій розмові, навідався і Олександр Іванович.
— Ще б пак! Звичайної Це ж славна Україна! — підхопив він і, взявши ручку, енергійним рухом закреслив "Малоросія" і надписав: "Україна".
Адже і в статтях своїх, завжди тепер писав — Україна, українці!
— Ну, ви тут займайтеся ділом, а мені треба спуститися до марномовних "гультяїв язиками", як каже Микола Платонович. Я б хотів, щоб ви, Андрію Панасовичу, лишили нам список російських офіцерів, причетних до нашої організації, на яких можна спертися. Я ще повернуся до вас. — Герцен пішов.
— Запишіть сюди. — Огарьов простягнув Потебні свою записну книжечку, і той акуратно став писати назви полків і прізвища офіцерів
— Я пишу вам не просто імена співчуваючих, а тих, що стоять на чолі в кожному полку, а співчуваючих, звичайно, далеко більше.
— Та, на жаль, все ж таки не стільки, як уявляє Бакунін! — зітхнув Огарьов.
— Нічого, щодня нас стає більше, — переконливо мовив Андрій.
— Як ви тримаєте в пам'яті всі імена, — зауважив Огарьов, дивуючись, як швидко пише Андрій, наче справді не з пам'яті, а переписуючи з якогось списку. Андрій усміхнувся.
— І не лише прізвища, а й вдачі їхні. От Костянтин Гнатович Крупський — це розсудливий, завжди справедливий до всіх, користується великим авторитетом і серед офіцерів, і серед нижніх чинів. Солдати його люблять і слухають беззаперечно.
Потебня давав такі коротенькі характеристики кожному своєму товаришеві.
— А тепер запишемо і наші адреси, і наші назви міст, — сказав Огарьов.
І вони записали свої конспіративні означення. Паролем організації була назва — "Єрусалим", Центр польського революційного руху — "Берлін", хоча насправді це означало Варшаву, а тому й Польський центральний народний комітет назвали "берлінським банком", а військовий комітет— "берлінською поштою". Другий великий, центр польського руху — Краків — звався умовно "Гамбург", а Петербург — "Любек", і Російський революційний центральний комітет — "любецький банкір".
Через багато, майже сотню років, була розшукана ця дорогоцінна записна книжка! Вона не потрапила до рук нишпорок, жандармів III відділу. Разом з планами й програмами майбутнього республіканського устрою, соціалістичного устрою суспільства, разом з усіма прекрасними, хоча й багато в чому утопічними мріями й положеннями, ще досить далекими від справжнього наукового підходу до розвитку суспільства, але вже стремлінням до цього, — ці неоціненні сторінки потрапили до рук вдячних нащадків, коли вже багато з цих мрій і планів було здійснено. Але ж не тільки в цих записних книжках ховалися ці думки! З сторінок "Колокола", "Веча", з листівок, з усних розмов та настанов вони линули по всіх усюдах і закладали основи перших революційних організацій.
А тоді не лише далеке майбутнє, а тривожне сьогодні турбувало і вже немолодого мислителя Огарьова, і юного одчайдушного діяча — офіцера російської армії — Андрія Потебню.
— От все. Вам на пам'ять від мене, — усміхнувся Андрій своєю дитячою посмішкою, яка рідко й завжди несподівано з'являлась на його обличчі.
Огарьову стало якось не по собі, навіть моторошно від цих слів, наче справді Потебня подарував перед прощанням йому щось на пам'ять.
— Я не буду зараз заходити до ваших. З дамами і Лізочкою я попрощався, — сказав Андрій. — Мені вже треба йти.
— Я проведу вас трохи, хочеться на повітря, — мовив Огарьов.
— Надворі ж така мряка і досить холодно, — турботливо зауважив Андрій.
— Так завжди в Лондоні. Не те щоб я звик до цього, а намагаюсь не звертати уваги, поки не примушує мій організм.
А надворі справді була типова осіння лондонська мряка, густий туман наче заволік усе навколо.
— Таки справді неприємно, я вже змерз, — мовив, здригнувшись, Микола Платонович. Дерева почорніли від дощу, насувалися сутінки, і від них ставало ще вогкіше, незатишніше. — Отут, у Річмонд-парку, я знаю один кабачок, можна чаю гарячого випити, навіть з вершками. Зайдемо погріємось, — запропонував він Потебні.
Кабачок був невеличкий, звичайний лондонський кабачок для скромного службового люду. Зараз відвідувачів було мало. Дене-де сиділи дрібні клерки за маленькими столиками. Хто пив чай, а хто зігрівався трохи солідніше.
— Може, попросимо грогу? Ви п'єте? — спитав Огарьов.
— Де б ви бачили військового, який би при нагоді не випив? — добродушно усміхнувся Андрій.
І чомусь сподобалось Огарьову, що цей юнак не намагається удати з себе якогось героя з надлюдськими почуттями й строгими правилами.
— Ну, вип'ємо за ваш успіх! — мовив Микола Платонович
— Наш успіх, — поправив Андрій.
— Звичайно, за наш спільний. Та зараз я хочу випити цей кухлик за вас особисто, конкретно, щоб ви знову після всіх подій приїхали в Лондон!
— А ще краще, щоб ми зустрілися з вами в Росії.
— Щоб ми могли там уже вільно всі зустрітися! — зрозумів його Огарьов.
— Та випити по добрій чарці і в нас десь у якійсь корчмі на Україні. Ви бували там?
— Лише проїздом, коли їхав до Криму.
— І я давно там був.. Ще малим... Ще до Кадетського корпусу...
Деякий час обидва мовчки потягували грог з великих кухлів.