— Вони однаково всі будуть надруковані в "Колоколе".
Читаючи листівки, Марія хотіла за стилем відгадати, хто їх писав — і вона часто наче чула енергійний голос Герцена, роздумливу російську вимову Огарьова...
Оце, напевне, була огарьовська: "Що треба робити війську" А оце Герцена: "Російським офіцерам у Польщі". Вона згадала свою розмову з Олександром Івановичем у 1859 році про Україну, він пише про її рідну Україну в цій листівці: "Скажемо разом з поляками — бути Литві, Білорусії й Україні, з ким вони хочуть, або ні з ким, аби волю їхню пізнати не підроблену, а істинну"..
А щодо військових, офіцерів, які належали до "Землі і волі", він настійно радив: "Вступаючи, як росіяни, в спілку з поляками, ви мусите вступити як самобутня організація і тому вимагати участі і права в нарадах. Не розчинитися в польській справі повинні ви, а зберегти себе в ній для російської справи".
Але ж "російську" справу лондонці розуміють не вузько, лише по відношенню до росіян, а думаючи про всі народи й племена, що населяють неосяжну матінку Русь.
"Російський народ не повстане ні за які фантастичні ідеали, він не піде ні в який хрестовий похід за гроби, нам потрібне не фантастичне царство, а царство земне, себто, ми хочемо власну, нашу землю, чужої нам не потрібно...
Нема визволення без землі! Нема волі без шматка хліба!
— Ну хіба це не ясно? — просто з розпачем спитала Марія.
— Але ж поляки, навіть такий однодумець Герцена й Огарьова, як Падлевський, доводять, хоча теоретично і згоджуються, — що рекрутський набір, настрій всього населен ня не дозволяють відкладати...
— Що ж робитиме Олександр Іванович?
— Знітивши серце, — все, що зможе, хоч як його лаятимуть російські "патріоти" в лапках. Він сказав, що польська справа — це випробування нашої революційної честі й совісті. Хіба ці листівки і всі настанови "Колокола" не доказ цьому? І як можуть ще деякі поляки просто встромляти палки в колеса! Коли б ви бачили, як їм обом, і Олександру Івановичу, і Миколі Платоновичу, попри все не хотілося відпускати Потебню з Лондона! Я ж то знаю настрої там, у Польщі, — люди ладні віддати життя, а до них ставляться з недовірою, наче ті якісь місця хочуть зайняти. Та Андрій казав: "А що ж ми, російські офіцери, повинні чинити? У нас єдиний шлях". От почитайте це, — Сахновський простяг Марії ще один тонесенький надрукований аркушик. — Бачите назву: "Офіцерам російських військ від Комітету офіцерів у Польщі"
Марія прочитала:
"Ми не хочемо бути катами. Коли б ми були самі, ми б склали зброю і пішли б геть. Але за нами солдати, і вони також не хочуть бути катами. Примусити цілі полки скласти зброю, не приєднуючись ні до тої, ні до іншої сторони, нема ніякої можливості. Ви бачите, що для нас вибору нема: ми прилучаємось до діла свободи. Ми оголосили, що російський народ підносить прапор визволення, а не поневолення слов'янських племен. Ми не зганьбимо російського імені продовженням гріхів петербурзького імператора. Краще поляжемо жертвами очищення, жертвами спокутування".
— Це ви вже не пізнаєте, хто писав, — мовив Сахновський.
— Ні. не пізнаю.
— Той самий Андрій Потебня. Листівка у Лондоні дуже сподобалась. Наші славні редактори майже нічого не виправляли. їм до серця припало, що він знову висунув гасло: "За нашу і вашу свободу!".
— Гасло старого Лелевеля! — підхопила Марія. — Ви ж знаєте, я була у нього в Брюсселі, разом з Олександром Івановичем. Ніколи не забуду Цих відвідин.
— Ав Парижі не бачилися? Він же тут помер.
— Ні, більше не бачила. Я була тоді в Італії.
— Ну, а я ще був дома! Коли б ви знали! Скрізь — у Польщі, Петербурзі, Києві, —та скрізь правили за ним панахиди, і цебуло приводом для маніфестацій і демонстрацій, і сутичок з поліцією. І от слова, що він кинув, знову ожили і стали гаслом: "За нашу і вашу свободу!" Але читайте далі цю надзвичайну листівку. Ні, давайте я сам прочитаю вам: "Щоб урятувати Росію, військо повинно бути другом народу і слугою його свободи", — Сахновський знову зупинився. — А як відповідають Андрієвій вдачі ці слова: "Ми не самолюбиві. Ми не вважаємо себе Центральним комітетом. Нехай нами і вами керують найздібніші. Назвіть їх, і ми підемо за ними. Але поспішайте. Час дорогий. Якщо доля вирішить, що ми раніше за вас повинні будемо відмовитись від справи катів і приєднатися до справи свободи, то заповіт справжньої волі народної, прийнятий нами від Пестелів і Рилєєвих, ми передаємо вам... Товариші, ми, що на смерть ідемо, вам кланяємось!"
— Morituri te salutant, — прошепотіла Марія. — Написати так, це дійсно відчувати, що йдеш на загибель. Кілька хвилин вони обоє мовчали.
— В Потебні, незважаючи на всю простоту, звичайність, видно якусь приреченість. Так не хотів Огарьов особливо його відпускати, а ще коли їхня маленька Лізочка, — вона дуже заприятелювала з Андрієм, з жінками він був дуже сором'язливий, майже завжди мовчав, а от з Лізочкою заприятелював, навіть якусь українську пісню веселу наодинці їй співав, — так от Лізочка прямо-таки вчепилася в нього, й розплакалася, і каже: "Милий Потебня, не їдь від нас, тебе уб'ють". А він засміявся і каже: "Та що ти, Лізонько, я тільки в Париж і знову до вас" А та своє: "Ні, ні, не треба їхати, ти не в Париж!" Невже дитина щось передчуває?
— Та ні, просто наслухалась розмов дорослих, — мовила Марія, щоб заспокоїти товариша, але їй самій було аж моторошно читати цю листівку: "Ми, що на смерть ідемо, вам кланяємось" Вона уявила собі цього скромного, тихого офіцера, що любить співати українські пісні, знає напам'ять Кобзаря, — і спокійно, на людях, всаджує за товаришів кулю в ката-генерала. І, навіть передчуваючи загибель, іде битися з гаслом: "За нашу і вашу свободу".
5
Андрій Потебня, член молодої організації "Земля і воля" і Комітету російських офіцерів у Польщі, приходив до Герцена і Огарьова звичайно не в дні "великих прийомів", коли навідувався кожен, хто хотів, і господарям уже часто ставало неспокійно — чи не зайшов, бува, хтось, спеціально надісланий, зв'язаний з "батьківщиною" III відділом. Траплялося й таке. Більше розмовляли гості, ніж хазяї. Микола Платонович Огарьов признався Андрієві в своїй кімнаті, куди той зайшов напередодні одного із своїх раптових приїздів та від'їздів: