Вона і переживала, згадуючи страшний час Митиної хвороби, і пишалась, як кожна мати, його успіхами, і навіть цікавилась зовсім не цікавим для неї Аполлонієм Тіанським, про якого й Опанас Васильович мало знав. І, звичайно, на його щастя, більше розповідала про свого Митеньку, аніж розпитувала. В її очах усе було нормально. Опанас Васильович приїхав влаштуватися, а Маша поки що лишилась за кордоном і невдовзі теж повернеться.
Опанас Васильович у думках мимоволі порівняв Варвару Дмитрівну з іншою матір'ю — Тетяною Петрівною Пассек. Та теж жила своїми синами, але перевагу він віддав Варварі Дмитрівні. Та й сини вдачею були зовсім різні — Митя Писарєв і Саша Пассек.
Там — сини були при матері. Тут — мати стала при синові, нестримному, неврівноваженому, але самостійному, палкому. Такий молодий, а скільки власних думок і уподобань навіть у кожній рецензії, та хіба в нього рецензії? Запальні статті, які всі з цікавістю чекають і перечитують, хай хоч і не згоджуються! Яку щиру, хорошу статтю, зовсім своєрідну, написав про Марусю! За це вже Опанас з симпатією о співчуттям слухав про нього.
Далеко неприємнішим було коротке побачення з старшим Марусиним братом — Валеріаном. Валерка Маша не любила. Вони жили в дитинстві у різних родичів, ніколи не дружили, не листувалися. Вона любила, як мати, молодшого — Митю, якого одразу забрала до себе, коли вийшла заміж, і він був як син і для Опанаса Васильовича, а тепер лишився на піклуванні вірного Дорошенка. Валерко — як його звала Маруся — і зараз з якоюсь єхидною усмішечкою розпитував про сестру, немовби він знав про неї далеко більше, ніж сам Опанас. Як це завжди дратує! А як письменницею він ніколи нею не цікавився, хіба що тільки тим, скільки їй платять.
"Заздрить! — подумав Опанас. — Та він зовсім чужа людина".
Опанас вважав, що всі родичі мусять пишатися нею.
Він любив показувати її листи, в яких вона писала: "Була на лекції Лабуле", "Слухала обідню Керубіні", "Відвідала музичну вечірку у Трубецьких", "Познайомилась з письменником графом Толстим, Левом, тим, що написав "Детство", "Юность", "Семейное счастье".
Бачиться з Желіговським-Совою, а найчастіше стрічається з професором Єшевським та Іваном Сергійовичем Тургенєвим, які завжди передають йому дружні вітання. Про того, Пассека, ані слівця... Хоч би вона швидше приїхала!..
Щемить серце за нею і за хлопцем. Може, правий Тарас Григорович, що з таким осудом мовчки дивиться на нього? Коли читає йому Марійчині листи, Опанас завжди пропускає рядки, де йдеться про гроші.
В останніх листах все настійніше звучить просьба.
"...Я вже кілька разів тобі писала, що хотілося б уже мені поїхати в Італію, що їде Єшевський туди, і коли б гроші, я б з ним побралась. Та ще грошей нема, отже, й "Основи" нема. Зараз одібрала твій лист, то думаєш продати Тіблену "Оповідання". Коли се лучче, ти думаєш, то прошу тебе дуже — хутче гроші. Мені так грошей треба, що й сказати не можу. Зараз, зараз-таки і присилай, присилай хутко. Полонському я кланяюсь і для нього щось постараюсь зробити, коли він просити буде".
Поет Яків Полонський працює в редакції "Русского слова", він добрий знайомий — треба йому переказати.
"Тепер я хочу перевести "Три долі" і перевод продати".
Ой, бідна Марієчка, їй таки непереливки. Краще не перекладала б сама, а писала. Але чого це їй так до Італії закортіло?
"В Італію дуже б хотілося мені тепер з Єшевським, а то й не можна буде, кажуть, буде більша війна".
Воно й тепер небезпечно. Не менш розмов, як про реформи в Росії, про італійські події, Гарібальді, Кавура. Про Гарібальді навіть серед простих людей неймовірні балачки. Оце на "журфіксі" в "Основі" розповідали: якийсь одчайдушний хлоп'яга коло застави зібрав юрбу й трохи не вголос доводив: "Поки Гарібалка за наших панів не візьметься — нічого не буде!"
Опанас Васильович розуміє, що це значить взагалі побувати в Італії, а все ж таки думає тими ж словами, що й Тургенев подумав: "І куди її понесе?"
Але ж пише, пише його невгамовна Маруся:
"Прошу тебе, хутко продай ти вже кому-небудь і ті 300 карбованців мені хутче висилай. Не можна вибирати, що краще і вигідніше, коли мені тут конче треба. Прошу ж тебе дуже, як цей лист одбереш, зараз висилай гроші. Зараз напиши мені одвіт. Подумай, що як мені тут треба. Прошу, прошу тебе. Зроби усе те хутко, як тільки твоя сила. Мені, знов говорю тобі, мені гроші треба конче".
Лишенько ж ти моє, ще так наполегливо ніколи не писала. Пробіг очима кілька рядків. От рядочок, немов вона сама, усміхнувшись йому, сказала: "Сьогодні знов як весна, тепло, славно, ясно..." А воно ж лютий, і тут зимно, вітри, огидно, як і на душі... І знову! "Прошу ж тебе, гроші присилай хутко. Прошу тебе, прошу. Богдася з його писанням не дожидаю. Єшевський дуже кланяється. Ми здорові обоє. Я роботаю багато, та думаю, коли б мені хоч чотири руки! Бувай здоров, наш друже. М., Б. Маркович!".
Він уже знає. Нічого не вдієш. Чи будуть, чи не будуть гроші — вона поїде до Італії. Краще, звичайно, роздобути ці осоружні гроші, які він не вміє ані заробляти, ані своєчасно діставати нею ж зароблені. "Коли б чотири руки"! І однією стільки написала!
Зараз в Італії Добролюбов, головна тепер постать в "Современнике". Певне, побачаться, познайомляться, домовиться і про "Современник", її твори саме для них.
...А йому так хочеться на Україну, "додому"...
4
Що там казати, авжеж Єшевському було б приємно, коли б до Італії разом з ним поїхали Марія Олександрівна, Бородін, Пассек, і в той же час бентежило: по-перше, як це Марія Олександрівна говорить про подорож, не маючи абсолютно на неї коштів? По-друге, навіть не бажаючи встрявати в чужі справи, все ж таки замислювався над її взаєминами з Олександром Вадимовичем Пассеком і ніяк не міг зрозуміти їх. А втім, розробляли маршрут: Ліон, Марсель, морем до Чівіта-Веккія, потім залізницею до Рима.
Тургенев зовсім несхвальне ставився до того, що Марія Олександрівна збирається їхати. Але вона переконливо доводила, що їй треба неодмінно побувати в Італії, і, головне, з професорам Єшевським. який стільки покаже, пояснить.
План несподівано зірвався, і, ніде правди діти, Єшевський зітхнув з полегшенням і вирушив у подорож сам. Може, Юленька турбуватиметься, що її непристосований до життя професор мандрує сам-один, але що поробиш — йому відкладати подорожі не можна було. З Марселя він писав дружині: