У Тетяни Петрівни ніби зупинилось серце, і все наче померкло. "Біда, біда над домом цим", — спливли в голові рядки балади. Вона стисла руки так, щоб закрити перстень. Ні, ні, то їй здалося!
14
— Нарешті я вже закінчила свого "Червонного короля", — сказала Марія Єшевським.
— Яка інтригуюча назва! — зацікавилась Юленька.
— І чому "нарешті"? Хіба ви так довго над ним працювали? За цей час ви написали хтозна-скільки. Я дивуюсь і схиляюсь перед вашою працездатністю, — мовив Степан Васильович.
Справді, йому дуже-дуже подобалось, що вона так багато працює, багато читає, з непідробним інтересом слухає, коли він розповідає про професора Гейсера, для якого він тут затримався у Гейдельберзі, її цікавить не те, який сам Гейсер і як він і кому читає, а самий зміст його лекцій. І ніколи вона не соромиться спитати, коли чого не розуміє або не знає. Одразу видно: цікавиться не для афішування своєї жадоби знань, допитливості, або навіть просто задля світської балаканини, — а справді хоче багато знати. Що не кажи, ще рідко доводиться стрічати таких самостійних і до того ж талановитих жінок. Приємно, що вони так заприятелювали з Юленькою.
— Ви нам обіцяли почитати, коли закінчите! — нагадав Єшевський.
— Обов'язково, обов'язково почитаєте, Марусенько, — загорілася і Юля.
— Обов'язково почитаю, — обняла її Маруся. — Мені самій хочеться швидше знати, що ж вийшло. Поки не почитаєш близьким — ніколи не знаєш.
— Ми не такі вже тонкі критики, — заперечив Степан Васильович.
— Нам просто цікаво послухати, — запевнила Юля.
— Так це ж і добре! Хоч, звичайно, професор всесвітньої історії — це далеко не простий слухач. Між іншим, одразу дуже важко читати редакторам або критикам, ну, в їхньому товаристві. Здається завжди, що вони не можуть просто, безпосередньо слухати, а обов'язково одразу ж прикидають, чи підійде до журналу, чи ні, або що можна буде написати з приводу цього. Ні, мені саме треба прочитати безкорисним слухачам. Крім зауважень, на які я, звичайно, чекаю, я ще сама відчую, вдалось чи ні, які місця, які слова зайві. Мені кортить навіть швидше почитати.
— Сьогодні, сьогодні ж! І знаєте що? Давайте дома, у нас, — запропонувала Юленька — вони ж проживали в одному пансіоні, і Бородін тут же, і Сонечка Рутцен. — Попросимо пані Гофман вечерю для всіх надіслати до нас, купимо ще фруктів до чаю...
— От жінки! Хіба в цьому річ? — усміхаючись, знизав плечима Степан Васильович.
— Ти нічого не розумієш. Це для того, щоб уже не відриватися, не ходити до їдальні, щоб увесь вечір був наш!
— Звичайно, — підтримала Маруся. — І Опанас Васильович буде задоволений, що нікуди не треба йти. Його останнім часом не витягнеш з хати. От тільки з вами, Степане Васильовичу, і любить стрічатися.
— Взаємно, — сказав Єшевський. Йому обоє були симпатичні — і Марія Олександрівна, і Опанас Васильович. По-різному. Ой, не можна і не треба ніколи втручатися в чужі сімейні справи. Незважаючи на свою професорську зосередженість в одній сфері, він-то бачив і розумів більше, ніж решта.
— А Пассеків сповістити? — спитав він Юленьку віч-на-віч.
— Аякже, інакше незручно, ми завжди у них буваємо, і Тетяна Петрівна так любить Марію Олександрівну.
От і розумна, та така безхитрісна його Юленька поки що нічого не помічала. На те, правда, закордон, щоб усі поводили себе трохи вільніше, ніж удома, та вже й не дивує нікого, коли Марією Олександрівною захоплюються, наче так і належить.
А сама Юленька до того ж зайнята своїм професором та постійною тривогою за дочку, яку лишила з бабою і дідом у Москві.
З "вченої братії", як казав Степан Васильович, прийшов тільки Бородін, сусіда по квартирі, його друзі були зайняті. А з Пассеків — сама Тетяна Петрівна.
Може, й добре, що було не так багато людей і що молодь не стала свідком надто гарячої суперечки, що вибухнула між Марією Олександрівною і Опанасом Васильовичем, такої гарячої, що здавалося: вони просто посваряться, розійдуться, роз'їдуться.
А почалося все так добре! Повість читав Опанас Васильович — так і Марія хотіла і сама його попрохала. Він, справді, читав дуже добре, спокійно, проникливе.
— Просто наче з школи Щепкіна, — шептав Єшевський Бородіну.
Легкий, ледь помітний український акцент не заважав, навіть ще дужче переносив у ті глухі провінційні нетрі, де відбувалась немовби й незначна, але така гірка подія. Повість була написана по-російськи, так само як і "Игрушечка", що так подобалась Герцену. Нещодавно вийшли її "Рассказы из русского народного быта".
Але ж допіру Марія написала по-українськи "Два сини" і "Три долі".
Коли Опанас Васильович почав читати, ніхто якось і не звернув уваги, якою мовою написано, слухали всі з великим інтересом, і дивно було, що тут між слухачами авторка, яка стільки зуміла підмітити колись у своєму юному ще житті в глухій провінції, так розібралася у постатях, у характерах, так невимушено, поряд з сумною драмою дівочого серця, раптом кидала якісь деталі провінційного тупого побуту. Хіба можна було не всміхнутись, слухаючи, як на похоронному обіді вся в сльозах старша сестриця не забуває наказати: "Смотрите за ложками! Кто их знает, всех этих поминальников!" Хіба можна було не зажуритися наприкінці, а Тетяні Петрівні не витерти сльозинки.
— Прегарна річ! — перша вимовила вона.
— Спасибі, — прошепотіла почервонівши Марія. — Я вирішила: якщо вам сподобається, я вам присвячу.
Тепер розчулилась Тетяна Петрівна, зовсім забувши свої страхи, паніть не думаючи про них. Люди мистецтва — вони інші, навіть шкода, що її синів нема тут.
— Ви всім присвячуєте, кому подобається? Тоді вам треба буде дуже багато писати! — сказав Єшевський. — А поскільки я один із тих, кому також подобається, а присвячується не мені, я вам помщуся і попрошу дозволу зробити маленьке зауваження.
— О, будь ласка! Це ж зовсім не помета, я для того і читала. Я, навпаки, буду дуже вдячна!
— Мені здається, — делікатно мовив Єшевський, — ви інколи зловживаєте українізмами.
— Але ж це діється на Україні, — встала на захист подруги Юля. — А згадай Гоголя!
— Мені здається, — не відступав Єшевський, — тут нема в них такої потреби, і це зовсім трохи, просто ще треба пройтись олівцем. А решта — яз такою ж насолодою слухав, як і всі в цій кімнаті.