— А Катюша ховає для тебе яблука. Каже: "Це для мого Миті"...
— Ну, от вона в іншу крайність впадає, — знову засміявся Митя. — Яблука, звичайно, погниють, поки я приїду, в цьому вже нема ніяких сумнівів. Хай з'їсть за моє здоров'я, хоч бачиш, мамочко, дружочок, я нівроку. Запевняю, коли був я на волі, ти б непокоїлась дужче, — жартував він. — Скільки дурниць я міг би накоїти! Я міг би програти в карти всі гонорари, я маю підозру, що Благосвєтлов навмисне влаштовував для мене гру "по маленькій", щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну, я жартую! Я міг би знову побитися, як хлопчисько, з Раїсиним чоловіком, я міг би знову закохатися!
Отак він завжди жартував і втішав, щоб применшити перед нею важкість свого становища. Як їй хотілося притиснути зараз його рідну голову, цілувати його розумні, але такі дитячі очі і сказати:
— Грай в карти, закохуйся, роби які завгодно дурниці, тільки будь коло мене, на волі! Що це все, порівнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями при свідках-жандармах!
Адже їй не спадало на думку, що на волі він накоїв би інших "дурниць" —далеко серйозніших навіть, ніж прокламація-відповідь Шедо-Феротті на захист Герцена!
— Да, от ще новини, про Марі Маркович. Вона, кажуть, зовсім розійшлась з Опанасом Васильовичем.
—Правда? Як добре!
— Що ж тут доброго? — заперечила мати. — Я не дуже симпатизувала йому, та коли ти вийшла з своєї доброї волі, маєш уже чималенького сина, отак покинути чоловіка, зійтися з молодшим за тебе юнаком...
— З ким? — зацікавився Митя.
— Кажуть, це племінник Герцена, син його кузини Тетяни Петрівни Пассек, кандидат наук, юрист. Перед ним була відкрита певна й гарна кар'єра, він поїхав за кордон, зустрів там нашу Марі, і, незважаючи на матір, тиняються скрізь удвох.
— Хіба вона тиняється? — здвигнув плечима Митя. — Вона ж працює. Ти ж сама казала, та й я бачив у журналах її нові твори, їх люблять, я сам мрію написати про неї. Мамо, ти несправедлива зараз. А мене захоплює в Марі її самостійність у всьому Я не любив, признаюсь, Опанаса Васильовича і дивувався, що вона вийшла за нього. Значить, добре, що врешті розгледіла і мала сміливість покинути, не фальшивила, не лицемірила. Я не знаю, який він — цей її коханець, але, справді, мамо, я заздрю йому. Я б хотів, щоб мене любила така жінка — розумна, талановита, самостійна!
— Надто самостійна!
— І для якої поговір — ніщо, — вів далі Митя, — і яка не створена для кислої метушні хатніх злиднів, а живе вищим інтелектуальним життям, може бути другом-товаришем. Ні, мамо, я радий за Марі. Коли буде нагода, передай їй привіт від мене. Вона завжди добре ставилась до мене, я це відчував змалку.
— Побачення скінчено, — байдуже повідомив черговий жандарм.
Ах, скільки ще хотілося сказати синові. І так завжди. При чому тут Марі і її легковажний романі І в той же час подумала — може, й добре, що трохи розважила його сімейними плітками Вона, як завжди при несподіваному закінченні побачення, — завжди це ставалося несподівано, хоча знала — двадцять хвилин, не більше, — заметушилася, дрібно-дрібно почала хрестити Мнтю, хоча знала, що він давно невіруючий, але ж це було споконвічне материнське прощання.
Зашепотіла:
— Бережися, голубчику мій, я клопотатиму, далі клопотати му!
— Не турбуйся, не тривожся так, мамо, дружочок, — ласкаво мовив найрадикальнішнй у Росії нігіліст. — Все буде гаразд. Поцілуй від мене усіх наших.
— Арештований, до камери, — байдуже, як автомат, проказав жандарм.
9
— Марусенько, мила моя, дорога! Нарешті!
— Сонечко! Драстуй! Добридень! Любонька моя! Ну, яка ж ти тепер?
Вони обіймалися і цілувалися, дві подруги — Марія і Сонечка, яча була вже не панночка Рутцен, а пані Пфьоль, бо нещодавно вийшла заміж за орловського поміщика Пфьоля Олександра Карловича. Він давно вже не був орловським. Жив і служив у Петербурзі, навіть не в малих чинах, і мав прекрасну комфортабельну квартиру, куди так гостинно запрошував Марію, зустрівшись з нею цього літа в Парижі. Сонечка теж не так давно повернулася з-за кордону, але з Марією вона досить довго не бачилась. Після студій співів і музики в Дрездені вона вчилася в Лондоні.
Як багато хотілося розпитати, розповісти подругам! Навіть добре, що Олександра Карловича не було дома і вони могли говорити вволю. Розмова була, як завжди при таких зустрічах, непослідовна, хаотична, але не припинялася ні на мить: і коли Сонечка влаштовувала Марусю у відведеній їй кімнаті, і коли Маруся пішла митися з дороги, а Сонечка теж пішла за нею; не могли припинити розмову, коли Маруся переодягалася і, звичайно, коли, нашвидку перекусивши і випивши кави, сиділи вже на низеньких пуфах у затишному Сонеччиному будуарі.
— Так ти познайомилась у Лондоні з Герценом? — спитала Маруся.
— Аякже! Мої милі Рейхелі — от чудові люди, вони просто були мені за батьків, написали заздалегідь Герцену, і, коли я приїхала в Лондон, він від них перейняв опіку наді мною Він, правда, дивувався, чому я поїхала до Лондона, а не в Париж, але ж я воліла брати уроки у Гарсія, брата мадам Віардо Я й не мріяла потрапити до неї в учениці, ти ж, напевне, знаєш її характер? Ну й так уже повелося, що на свята, у неділю, я завжди приходила до Герценів. Свої ж, росіяни... Я, правда, більше бу вала на жіночій половині, з жінками — Татою. Не Мейзенбуг, Наталією Олексіївною, коли та була вільна.
Але ж ти багатьох бачила, не тільки жінок, я гадаю?
Ну звичайно! Михайло Олександрович Бакунін, коли ді знався, що я від Рейхелів, заспокоїтися не міг Німців він не любять, з Мальвідою Мейзенбуг весь час сперечався, а втім — цікавився, чи пам'ятають його дрезденці.
— Я теж познайомилася з ним, коли він приїздив до Парижа, — докинула Марія. — А от у Лондоні так і не була більше.
— Був там Саша — Герцен-Юніор, — вела далі Сонечка. — Він, як повернувся з Гейдельберга, став іншим, зовсім наче підмінили його. Тільки й розмов про Росію, про революційні справи.
— Певно, Олександр Іванович задоволений? Він страждав, що його діти далекі від цього.
— Ну, зараз цього не можна сказати! Саша Герцен з головою поринув у цю діяльність, став просто політичною людиною. А наукова його діяльність?