Почав з "релігії, що є "опіум народу", і перейшов на подружжя. "Соціалізм несе нам нове життя. Жінка не буде більше рабою чоловіка. З ким захоче, з тим буде спати. Вінчатися не потрібно. Все то забобони, видумані попами... Любва всяка і тому подобие не існує. Є тільки задоволення полових потреб..."
— Що він там торочить? — шепче дядько, на вухо другому.
— А чорти його знають. От п'яний меле. Навчився ж...
А Максим жарить далі. Від полових потреб перейшов на господарку. "Марксизм дасть людям змогу менше працювати, а більше мати. Замість коня і вола прийде трактор, зоре поле, потягне молотилку, ви— роблятиме електрику..."
— Розжує і сам в рот вкладе,— перебив якийсь дядько. Всі зареготали. Максим перервав свою промо— ву і злісно зиркнув на дядька. А той, червоний і веселий, раптом встає і шкварить:
— Все то, Максиме, непочом... Все то панська видумка. У нас кажуть: як постелешся, так і виспишся. Як робитимеш, так і будеш мати. Земля, хлопче, така річ, що коли на ній не працюватимеш і коли не любитимеш її, не поможуть тобі ніякі трахтори. На землі перший трахтор — людина. Так? Щоб ти і знав, що так. Знаємо, який з тебе був господар, і знаємо, скільки ти на тому розумієшся. Ходив, шлявся, а тепер прийшов нас учити. А щодо жінки, то, як ти хоч, можеш класти її, з ким'тобі захочеться, але я краще вмру, ніж захочу мати з такою, пробачте, лярвою щось до діла. Той твій сіцілізм, чи як там його звеш, назви ліпше ледарстврм і розпустою. Це буде ліпше...
— Правильно!.. Верно!.. — загомоніли дядьки.— Ро— дити і жерти, звініть за вираженія, потрапить і свиня. Тій все одно. Шлюбу нема, родин нема, мерлин нема. Здохла, і закопали в землю. Але подозвольте. Як-неяк чоловік є чоловік. Створено його по образу іподобію Божію.
— А хіба вони вже знають Бога? — виривається третій дядько.— Для них всьо як єсть природа. А хто то, різун його мамі, створив природу?
— Ото-то. А коли б то, Корнію, так сказав мій син, я б його викинув одразу за двері. То тільки дурень може таке казати. Чесна і розумна людина такого не вимовить... Шмаркач він є. Дурень!.. І я більше не хочу на такім весіллю бути...
Дядько так розкричався, що всі гості збурилися, музики перестали грати, дівчата зовсім замовкли.
— І в кого воно, Господоньку святий, вдалося! — тошніла Марія. — Ото так завсіди. Скільки я вже з ним не намучилась, не наплакалась. Нічого не помагає. Вродиться такий виродок...
Корній далі не видержав, підійшов до Максима.
— Слухай-но, ти, мудрагелю! Коли ти мені зараз не виберешся до чортової матері, то я кликну людей, щоб викинули тебе за двері. Геть мені з моєї хати! Бач, шмаркач найшовся! Вчити задумав!
Максим почервонів, кричав, але, бачачи, що знахо— дить між дядьками мало співчуття, плюнув, вилаявся матюком і вийшов з хати. Весілля йшло далі, але дядьки ще довго гуторили про порушені тут справи.
Бацила розкладу родини натрапила на свій грунт. Настав початок кінця. Дні Марії скінчилися. Сонце так саме сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі Корніїв і Марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець...
Книга про хліб
— Як перестріляють, візьмеш, Маріє, хлопця, і підете, перевернете на Довгій конюшину. Я покосив її вчора, і хіба вони дадуть довести до пуття. А я піду на сходку. Чогось знов десятник загадував. Знов якась контрибуція, грім би їх побив...
— Та не барись на тій сходці.
— Не барися на сходці. Добре тобі казати — не барися... Там тобі як зачнуть крутити голову, мусиш же боронитися.
У полудень стріляти перестали. Марія бере вила і йде з Лавріном обертати конюшину. Дорогою через поля суне довжелезний обоз. Спереду кілька кіннотників везуть червоний прапор. На возах лежать і сидять люди. Розхристані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки. Грає ручна гармонія, і хриплий високий голос виспівує:
Ех, Україна, да хлєбародная...
Марія і Лаврін перевертають покоси, вершники з червоним прапором наближуються, рівняються з нею.
— Ех, бабка! Харош клєвєр? Подавай сюда! Ребята!.. За работу!..
Марія стала і витріщила очі. Сотня "ребят" сипнула на Маріїне поле і з галасом та метушнею рвали, розкидали і топтали кіньми покоси.
— Господоньку! Що це твориться? Що то за люди приїхали?..
— Малчі, бабка!.. Тепєр савєцкая власть. Нє бойсь, товаріщ Лєнін всьо заплатіт. Он тєбє всю памєщіцкую землю отдал, а ти крічіш...
— Але ж ви не татари. Нащо ж розкидати, топтати!..
— Малчі, старая!.. Ето війна!.. Марія дивиться, як твориться війна.
— З ким, люди, війна?
Покоси зникли. Обоз понапихав вози конюшиною і з гармидером потягнувся далі.
— Підемо, сину, додому. Висушили конюшину й без нас. Ленін заплатить.
Марія і Лаврін пішли додому. Ввечері вернувся зі сходки Корній.
— Ну що там? — питає Марія.
— Тьху! Бий тебе сила Божа! Прийдеться віддати корову...
— Як то? Кому?
— Та кому ж! Савєцка власть. Півдня, сукин син, говорив і поголосували за "развьорстку". Нам записали корову.
— А чому ж ти не боронив?
— Ага, вборониш... Чорта два вборониш!.. Марія оповідає за конюшину.
— Як? Забрали? Всю? Таж не може бути! — кричить Корній.
— Не всю. Розтермусили і втоптали в землю...
— От тобі й власть! Не дурно до неї пристав наш Максим. Там, видне, всі такі господарі... Чому ж ти нічого не казала?..
— А чому ж ти нічого не казав за корову?.. Мовчать. Що казати. Починає Лаврін:
— А я казав, що Україна ліпша. Були петлюрівці...
— Мовчи ти мені з тими петлюрівцями. Також вояки! Воювали, воювали і піддалися банді шарпатюг!.. Тра було строгий режим, і все... А то оголошення щодня... Ні, он не оголошують, а деруть...
Через кілька днів десяцькі заказали по селі вести на мобілізацію коні.
— Подуріли, чи що! То ж це грабунок! Заберуть коні, чим засіємо поля? Хто ж так робить? Що будуть жерти після...
Не мав часу старий розважати. Скорше веди свої коні. Совєцка влада потребує їх. Думає Корній:
"Вести? Як хто не поведе, буде післано вояків— червоноармійців і не тільки заберуть коні, а і все, що вважатимуть за потрібне. Це не жарти. Що їм, таким шарпатюгам. Нічого не зробиш, треба вести. Прощай— те, мої коники! Довго вас хоронив, плекав. Послужили ви мені, а тепер заберуть, і хто знає, яка нова революція заморить вас голодною смертю..."