Гнат на хвилинку перервав мову. Марія пильно дивиться на нього широко відкритими очима...
— Слухаєш ти, Маріє?
— Слухаю, Гнате. Кажи...
— ...Так, думаю, це там когось ув'язнено... А льох страшний, стіни грубечі, двері залізні, замки тяжкі, тяжкі... Над дверима вималюване велике страшне чорне око. Дивиться воно вперто на твого сина, а вираз у нього сатанинський. Так, думаю, Сатана дивиться. І чому його ніхто не прохромить?..
У той час страшні залізні двері самі від себе починають поволі рухатися. Сатанинське око і твій син зворушуються також і виявляють неспокій. Син твій все вище і вище піднімає свою сокиру... А двері сіпаються, тріщать замки, відпадають деякі з них на землю. По часі двері трошечки відхилилися, і зі щілини висунулися спочатку чиїсь пальці, після — довга, суха і струджена рука. Вона все більше й більше просувається в щілину, облапує пальцями замки, але в той час син твій поворухнувся і тихо, навшпиньках, злодійським ходом почав наближуватися до дверей. І коли рука почала з дивовижною легкістю, ніби які відпадай, відривати замки залізних дверей, як твій син розмахнувся сокирою і сікнув по руці... Рука хруснула і відпала на землю. В той час двері зненацька відчиняються, і у дверях бачу бліду, виморену жінку... Так, Маріє. Бачу жінку, яка тримає перед собою утяту руку, а з неї не біжить, лиш повільно капає кров...
Я пізнав в тій жінці знаєш кого?..— Гнат вперто дивиться на Марію. Марія швидко питає:
— Кого, Гнате?
— Тебе! Це була ти... Марія здригнулася.
— Гнате, не кажи, не можу... Що ти кажеш!..
— Слухай, Маріє, далі!.. — майже наказував Гнат.— Це ж тільки сон. Я не видумав, це снилося мені... Снилося, коли сидів у в'язниці... У дверях, значить, стоїш ти з відрубаною правицею і жалібно дивишся на свого сина і на його скривавлену сокиру. Окривавлену? Адже ж з руки майже не йшла кров... Так. Але сокира була скривавлена. На ній було багато кривавих слідів. І бачу я, що десь з'явився і твій чоловік Корній. Він увійшов, спокійно відняв від сина сокиру і розкроїв нею йому черепа...
— О Боже, о Боже!.. Що ти говориш?.. Гнате, отямся!..
Але Гнат уже мовчить. Спустив голову і дивиться в землю.
— У тебе,— каже по деякому часі,— порвані чоботи. Не мерзнуть ноги? Скоро ж зима. Марія приходить до себе...
— Чи ж то первина? — каже вона.
— Не первина... Але нащо, щоб мерзли... У тебе ж діти. Для дітей маєш шанувати здоровля. Виростуть діти, кормитимуть, може, з них і люди вийдуть. Мої померли... Хай хоч твої ростуть... У мене, знаєш, є зайвих двісті карбованців... Візьми їх від мене, Маріє... Чуєш? Візьми! Ніхто ж не знатиме, ось заприсягаюсь Богом... Хотів би тобі хоч чимсь віддячитися за твою велику справедливість... Візьми, Маріє... Марія мовчить і ніби зовсім його не чує...
— Ти, здається, не слухаєш мене... Маріє?
— Га!
—Ти не слухаєш мене?..
Марія мовчить.
— Ніколи, ніколи ніхто не буде знати, коли ти візьмеш від мене той дріб'язок. І клянусь тобі, що ніхто не буде знати, що я з тобою сьогодні розмовляв тут так довго, а також ніколи не покажуся тобі на очі... Ну?.. Візьмеш? Ось тут і гроші при мені...— сягнув рукою за пазуху.
— Ні, ні, ні! Ні, Гнате!.. Прошу тебе, не треба! Не візьму твоїх грошей... Я й так вдячна тобі за твою добру думку про мене... Не знаю. Нічого не знаю. Було б добре, щоб ми, Гнате, ніколи не зустрічалися. Ми не будемо зустрічатися. Правда, ні? Ну... Так!.. Я нічого злого не думаю про тебе. Повір мені. Але гроші. Гроші, Гнате, треба віддавати. Не можна так — взяти і забути. Ні, ні... Так не годиться.
— Так не візьмеш?..
— Ні, Гнате. Не можу...
— Не можеш... Добре... Добре, Маріє... Там ми вже більше не будемо бачитися. Я піду собі, а ти підеш також... І не спитаю я, куди ти підеш, і ти не спитаєш, куди я піду. Підемо різними далекими шляхами і чи зійдемося ще коли?.. Хто знає... А може... А може, й ні... Ти, знаю, підеш до своїх діток, сядеш коло них і подивишся на кожне. Не дивися на них сумно. Може, доля вимагає від них веселого погляду, бо життя буде тяжке, дуже й дуже тяжке, Маріє... Бувай здорова... Бувай, Маріє, здорова!..
VI
Дні далі минають. Діти ростуть. Марія журиться і вичікує Корнія.
Де ж подівся Гнат? Через кілька днів не стало Гната. Пішов з дому і не повернувся...
"Дивна людина,— думає Марія, — той Гнат. Ні, ні... Може, то й дійсно не він. Нащо б клястися, робити такий страшних гріх... Ох і любив він!"
Дума доганяє думу. Пішла до ворожки, а та дала зілля і казала пити. Марія перестала думати за Корнія, дума за Гната. Напилася зілля, і, здається, полегшало. Що він їй зробив? Хотіла не раз йти шукати його. Але ж де він?'
Зима, великий піст, смуток... Марія йде до монастиря і молиться. Ченці, як і завжди, виходять на середину церкви і "Світе тихий" співають. Марія клячить, шепче молитви... І зненацька... Цей кривий чернець... Гнат? Це Гнат? Зиркнув і подивився на неї... Не має часу. Одвернувся і: "Святого блаженного... Іісусе Христе..."
— Боже милостивий, будь мені грішній! — б'є себе у груди Марія.— Боже! Дай спокою моїй душі!..
Прийшов Корній на Великдень. Марія була на плащаниці, вернулася і кого бачить...
— Боже! Корнію! Ти? — Марія плаче і сміється. Тепер для неї приходить справжнє свято. А він випростався, поправився. Приніс усім гостинці. Марії шовку на спідницю, але... Куди його, таку павутину, візьмеш. Одягнеш — і все буде видно... Ще люди засміють. Хай вже на смерть сховає...
А Корній перш усього оглянув господарку. Не є скрізь до ладу, але що ж вона сама могла зробити. Конята ледь ходять. Попечений мало не здох, і невідомо, чи що з нього буде, бо рана не хоче гоїтися.
— А хто, по-твоєму, Маріє, те зробив? — питає Корній.
— Бог його святий знає... Ніхто не може сказати... Ах, коли б він знав, чия то робота. Він би з' ним розквитався по-своєму. Але як його довідаєшся... Вечорами повно людей. Корній оповідає про війну, революцію. Цар маніфеста видав, і нібито вся земля має прийти бідному народові...
—О, це справедливо! — гуторили дядьки.— Так і треба. Земля всіх... Хто працює на ній — дай тому...
Не працює — геть! Не заважай, не займай місця... Земля праці і поту вимагає...