Марія слухала, і кожне слово ранило її у серце. Пішла зараз до лавки, купила паперу, синього коперта і сусідському школяреві гостинця, щоб відписав "отвіт".
Сусідський школяр, гордий, що до нього звертаються у такій поважній справі, розсівся за столом, Марія наказала дітворі мовчати і, вмочаючи кілька разів перо, школяр почав священнодіяння.
"Розлюбезний наш муж і папаша.
Ми получили твойо письмо, которое ти писав 25 февраля 1905 года, за которое очінь тібя благодарим і дякуємо. Повідомляєм, що ми всі живі і здорові, чого і тобі жилаємо від Господа Бога. Кланяється низьким поклоном твоя жена Марія і бажає тобі вщ Господа Бога доброго здоров'я. Кланяються також твоя рідна матушка Оксенія, сестра Федосія і малия дітки Демко, Максим і Надія та жилають тобі від Господа Бога доброго здоров'я. І їщо ми просимо, што ти нам нічого про своє не написав: хотілося б знати про твою вояцьку жизню, бо жена твоя плачіт, горюїт і дожедається кінця..."
Далі хлопець-школяр не знає, що писати. Марія диктує: "Пиши, що на Великдень годую веприка, бо свиночка нічого вдалася і думаю пустити до кнура. Напиши йому, що мама поправляються і що теличка наша рябенька спускає зуби і дуже похуділа. Не їсть нічого твердого, і мушу підігрівати їй воду. Дітиська, пиши, ростуть, але так без тебе розпустилися, що вже видержати не можна. Нема кому старшого попругою потягнути, бо ж то він всьому привід. Напиши, що сніг трохи згинув і, може. Бог святий не допустить, щоб випріло. Не забудь написати, що я день і ніч тяжко за тобою горюю і гірко плачу слізьми. За цим словом приїжджай якнайскорше, цілую тебе безліч разів, твоя законна жена Марія Перепутькова..."
Школяр написав "Марія Перепутькова", дописав своє "жду отвіта, як птичка літа" і за неграмотну Марію Перепутькову власноручно розписався Марк Закаблук.
— Ах, Марку! Я й забула. А коні! Пиши! "Про коні не журися. Будуть брикати. Не можу сама впоратися, і, певно, прийдеться взяти хлопця. Напиши нам, де ти є і що робиш. Напиши нам, яка то війна, і не дуже лізь, куди не треба. Я молюся за тебе, і хай Бог схоронить тебе від усього кепського. Приїжджай якнайскорше! Борги за хату поволі сплачую і, може, по жнивах виплачу зовсім".
Після і чекала, як "птичка літа", відповіді. Селяни тільки й мають гуторки, що про війну. Ніхто не уявляв собі ні тієї війни, ні "гапонця", що все те, капосний, розпочав. Маньчжурія, Владивосток, Сахалін — ці слова часто вимовлялися, але де ті місцевості знаходяться, ніхто не знав. "Велика, я вам скажу, наша Росєя! Рік пройшов, не зійшов би! Поїздом, чуєте, цілий місяць їдь. А "гапонець", кажуть, як наша губерня, і то, різало його матері, осмілиться... Тож наші його заплюють..."
А Марія ночей не спала — виглядала і сподівалася. Молилася і сльози сипала. Поїхав, прислав листочка — нема й нема. Де вештається? Жиє? Не жиє?Діти самі, не допусти, Боже, щоб сиротами зісталися!
Одного разу зустріла Гната. Давно його не бачила. Уникала зустрічі. Краще далі від спомину і гріха... Він не женився, пристав знов до Михайла і так коротав дні. Тепер сам перейшов дорогу.
— Давно тебе не бачив. Сумуєш за чоловіком?
— Ще б ні... Діти, господарство, хоч розірвися.
— А пише?
— Коли б то писав. Написав одну вістку і мовчить. Може, борони Боже, що сталося. Сама не знаю й не відаю. До церкви ходила, давала на молебень. А тут весна йде, сівба...
— А не хотіла б, щоб поміг?..
— Поміг. Що ти мені поможеш? Упораюся, Гнате... Якось упораюся... На сівбу візьму хлопця... Але бувай здоров! Побіжу!..
— Чого, Маріє, такі поспіхи? — Хотів ще щось. додати, але де ж вона. Хіба вженешся?
Надходить Великдень. На останньому тижні Марія говіє і сповідається.
— Воно-то, людоньки, як подумаєш — гріх отак відкладати наостанок, але ж — бачите... Ні одної вільної хвилинки.
— Нічого, Маріє. Бог бачить і простить. Гнат також не мав, видно, часу і також на остан— ньому тижні говіє. Щовечора вертаються з церкви, і Гнат коло Марії. Хоч-не-хоч, а йдуть разом. Не плюне ж людина у вічі, йдуть мовчки. Марія вже не та, не колишня. Клопоти, праця зім'яли її молодість і красу. Під гору йдуть тяжко. Гнат штикільгає і голосно дихає. У займиську тихо і нікого немає. Гнат так підозріло позирає на неї, що робиться моторошно. Але виходять на гору і нічого. Розходяться.
— Чи не дозволила б, Маріє, зайти до тебе?
— Ото, Гнате, зайдеш, а ти ж знаєш людей, язики у кожного без кості... Краще ні...
— Маріє!..— говорить він.— Коли б ти тільки знала...— і вриває.
Марія ніяковіє. Боже, як вона мало має часу. Зовсім забула. Там же дітвора сама...
— Постій, Маріє... Не вичавлю, чуєш, справжнього слова... А люблю все-таки тебе. Так, чуєш, Маріє, люблю! От...
— Мовчи ліпше з такими речами... Ніяково. У мене ж діти, господарство.
— Діти... господарство... У мене... А коли б, значить...
Перебила.
— Не гніви, Гнате, Бога. Оженися і будеш, як і всі люди, жити. Треба, Гнате, жити... А то вбив собі в голову. Не можу ж я... Знаєш, що не можу...
Марія сказала добраніч і пішла. Пішла швидко і зараз зникла в темноті.
Гнат лишився зовсім сам. Весняно і тихо. Пахне земля міцними випарами. Кущі і дерева вбралися бруньками. Тиша. Приморозок. На небі рясно зір. | Гнат постояв і, замість повернути через перелаз до cебе, пішов стежкою попід плотом за Марією.
Стежка м'яка, кроків майже не чути. Навколо рідкі сливові дерева, а далі дві розлогі яблуні-тирольки. Під ними купкою гною примостилася стареча городжена клуньчина Корнієвого брата Конона. Гнат зупиняється коло клуні, стоїть і наслухує. Після дістає куриво, вибиває кресалом вогонь і закурює. Курить довго, затягається міцним бакуновим димом. Он хтосьу темноті йде, наближується, рівняється з Гнатом.
— Добрий вечір! — Гапка Хомиха.
— Дай-бо здоровля! — відповідає Гнат.
— Це ти? Що тут робиш?
— Хіба ж не бачиш? От стою... Йшов з вечірні.,.
— Пізненько ти, чуєш, вертаєшся з вечірні. Далебі, голубе, заблукав... Не туди твої стежки... Хі-хі-хі! А чи не тягне тебе часом Марія? Знаю, знаю... Молодиця як тур... І грім її не візьме.
— Ти, Гапко, не того... Чого розпустила свою широку?..
— Хі-хі-хі! А що хіба? Не твою ж беру, чужу. Вона на тебе і задом не дивиться... А гладка, як кобила... Хоч, щоб допомогла?