Війт моргає чогось на мене, а в тій хвилі на покоси заїжджає панотцева кухарка на повнім возі та й кличе толоку до полуденку. Я дивлюся, а сіно вже у копицях, вже лиш загромаджується копиці, та й робота скінчена.
Молодиці скоса поглядають на кухарку і питаються панотця, чому приймив собі таку вісповату мазурку, а не якусь красну та делікатну паню, а панотець оправдується, шо і над ним є пастир і шо той його пастир не зволяе йому красну челядину в себе тримати, аби менша покуса була, бо його ручки мают пильнувати церковного винограду.
Я зажартував, шо той пастир добре робить, бо Дуцева Марічка забагла би ще попадею стати, а Марічка долонею рот мені замкнула.
Після полуденку та почастунку скрипники розігралися, а челядь з легінями розтанцювалася, і вся Зарка розспівалася та й розвеселилася ше дужче.
Та й вчинився вечір. Такий запашний, та рошений, та зорями вишиваний, шо навіть дрібному червачкові душа радується, і він собі викрісує вогник та й крильцями обносить тоту іскру, аби йому світила, аби люди виділи, який він цему вечорові радий.
Серед танцю десь пропала Марічка — лиш її образ переді мною лишився.
"Мой, мой,— думаю собі,— чи не звела вона тебе із розуму, чи не розлюбила тебе ота запашна лелія?"
Та не ялося мені ломити слово, і я йду плаєм та й, гей хлопець, ловлю у долоні оті летучі вогники, ті світивки божі і надслухаю, як птаха тьохкає дуплами і як потік йде переверці з каменя на камінь та й везе за собою зорі.
Щось нема світла у моєї Марічки!
Але гримнув я у вугол, а вона по третім разі виходить та й кличе до хати.
Та й за нами двері на засуву засуває...
Став день світати, став нашу любість із постелі злегонька проганяти...
Став хтось у двері до хати добуватися та Марічку викликати.
Наслухаю, а то мій побратим,— аби здоров був.
Скочив я, гей опарений, і сховався під постіль, а Марічка живо рушником головку зав'язала та й іде двері відчинити, кужівкою підпираючись і йойкаючись, гейби у горячці.
Прискіпався до мене такий жаль і сором, що зараз побив би я себе на винне яблуко. Ти, пустий рингачу, ти варт йому побратимом бути? Він поїхав хліба пристарати, а ти йому поганиш ґаздиню? То ти не міг собі деінде найти любаску, а лиш таки у хаті побратима? Остатна була би тобі година!..
Вижу, шо упав я у велику провину, але де ж її причина? Чи, може, красна днинка? Ні! Може, толока попова? Ні! Може, скрипки з співанками? Також ні... Ага! Вже знаю: то моє ребро винно. Якби воно не вломилося, я би дві неділі не блавучив, а якби я не блавучив, то мені і на гадку не прийшло би пусте діло...
Входить мій побратим та й просить Марічку, щоби йому помогла коня розтерхати і розсідлати, а Марічка паде на постіль і йойкаєся та й постогнує:
— Не в голові мені, любчику, твій терх, бо я умираю.
— Ба що ж тобі, моя душко?
— Головка мене болить, розпукаєся.
— Та відколи ти, зазулько, розболілася?
— Від учера.
— Та що тобі до головки прикладати маю?
— Біжи чимдух до ворожки, най промовить, най я така молода не гину.
Бере побратим мірку зерна та й дві курці і йде до ворожки, а голоден кінь у вікно заглядає.
Вилажу я з-під постелі і стискаю ручку.
Побратимів кінь знов у вікно заглядає.
А Марічка поклала пальчик на малинові губки, а другим на мене покивала.
Йду я з хати та й стидаюсь перед конем: аді, така німина божа, а вона вірніша, ніж я свому побратимові.
Кінь зарзав та й питається:
— Чи правда, що ґаздиню головка болить? Загегали білі гуси на подвір'ю та й питаються:
— Чи правда то, що ґаздиню головка болить? Вихожу на вулицю, а вулиця питається:
— Чи правда то, що Марічку головка болить?..
Ранок почервонів, як шкільник, а на мене паде світ.