Присвячую моєму батькові Дмитрові
— Марічко, що це за дівчина приходила до вас в неділю? — питаю раз мою няньку Марічку.
Марічка змовчала, тільки повіки в неї чогось скоро закліпали, а коло уст уложилось кілька фалд смутку.
— Чого вона вас "тетою" кликала? Ви казали, що у вас нема жодної рідні...— спитала моя молодша сестра.
— Ет! Багато говорити — мало слухати! Одного не можу пережалувати, а то, що пішла за вами сюди. Хоч як звикла вже до вас,— гей, вісімнадцять років — то не один день! — хоч як жаль було б мені за вами, а хотіла покинути вас, як почула, що татка до Гарасівки перенесли.
— Чому, Марічко? Та це ж ваше родинне село... Матуся думали, що ви будете тішитись, що по стільки роках побачите своїх людей, а ви...
— Що робити, діти? Колись гадала, що серце трісне мені з туги, як переступила поріг хати, аби у світ широкий йти... Але потім привикла до всього! Не дай боже вам, панночки, зазнати того, що я зазнала. Скапав мені вік як воскова свічка, пішли роки мої марно, а все через дурний розум. Виділи ви ту дівчину, що до мене приходила? Правда, яка пишна? Як пава... Такою я колись була! Ой так... так через тата тієї дівчини, через Михайла, я в наймички пішла і... старою дівкою лишилася...
— Марічко, розкажіть нам про свої молоді літа! Розкажіть Марічко! Ви обіцяли колись розказати нам щось... Кажіть тепер!
Марічка мовчала. По її лиці пробігла тінь внутрішньої боротьби.
— Бог з вами! Не розкажу я, то розповідять вам люди в селі, бо люди... ет, ліпше не казати. Давно це було, діти! Вас ще на світі не було, як я вже дівочила.
Не хвалюся, але,— щоправда, не була я така гарна, як самі бачите... Але не було в селі такого парубка, якого б я хотіла мати, а не мала. О! Я добре знала парубоцьку натуру! Го-го, я знала, якої котрому заспівати! З тим, бувало, пожартую, тому якоїсь веселої затягну... другий, виджу, що статочний, то коло нього знову сумною покажуся, а таки скоро тільки захотіла — то кожен був мій! Бувало, не один вже старости посилати має, а я як візьмуся, то й дівку свою покине й буде за мною лазити. А мені нащо? До лиха треба було мені їх! Я — аби посміятися лиці трохи з дурних!
Доти була для парубка ласкава, доки запопадала коло нього, доки не побачила, що гине за мною. Як вже бачила, що збився парубок з пантелику, то в живі очі насміхалася з нього! От така була! Видно, за їх кривду скарав мене господь так тяжко! Не один говорив мені: "Ей, Марічко, ти ще колись тяжко заплачеш... Вважай, аби не попеклася, бо з вогнем граєшся".— "Агі, дурний,— кажу йому,— ти гадаєш, що я, може, буду собі голову за вами ламати? А не дочекаєте!" Гей, Гей! Не минула й мене лиха пригодонька!
Вибиралися того року наші люди до Канади та продавали свої грунти. І от той грунт... ніби таки ціле обійстя — от це, що зараз коло церкви наліво, купив якийсь ґазда з Колодрівки і перенісся до нашого села. А мав той ґазда двох синів. Один, вже жонатий, лишився в Колодрівці, а молодий Михайло, тато цієї Параски, що була в мене, був при ньому. Скільки світа сходила, скільки людей бачила, а такого гідного парубка, як Михайло, ніде ще не бачила. Високий, смаглявий... вус лиш що засіявся, а очі... то були такі очі, панночко, що вміли вам з лиця ваші думки читати. Бувало, як гляне, то щось аж в серці тьохне. Нічого не можна було перед ним укрити! А фудульний був! Сохрань боже! Рахувати, багацький син — мав чим фудулитися. Бувало, до дівки ніколи ґречного слова не заговорить. Лиш обмовити та посміятися з дівок знав... а вони за ним, панночко, дуріли — бо красний був, як сокіл.
Як лиш перенеслися Прокіпчуки (ніби фамілія Михайла) до нашого села, то я не виділа його зразу. Розповідають мені дівчата про нього, що гарний, та дуже фудульний. Кажуть дівчата: певно, дівку в Колодрівці залишив, що так нашими дівками помітує. Така мене зібрала охота його побачити, що всидіти не можу! А тут мої тато, як на злість, не хочуть ніде пустити. Ой, острі покійні були! Як щось скажуть, то хоч землю їж, свого слова не скасують! Матінко рідна! Що тут робити?
Трапилася толока в панотця. Пустили мене тато на ту толоку, а я вже така цікава його побачити, що місця собі знайти не можу. Чи прийде на толоку?
Не знати, чи буде з дівками говорити? — міркую отак собі. Посходилися ми, дівки, співаємо та парубків очікуємо, бо ніби так водиться, що парубки приходять дещо пізніше. Аж чуємо: з другого кінця села хтось співає. Певно, вже парубки йдуть,— міркую собі. А тут така вже цікава Михайла побачити, що аж горю з цікавості. Прийшли парубки, а я пантрую, де Михайло — той, що так багато про нього в селі говорять. Позасідали парубки коло дівок, лиш він не сідає. Сперся об сливку та й дивиться на всіх, а сам такий гарний, гарний... Я не вмію того словами розповісти... Видно, ніхто тої краси словами не висказав би. Хіба би на папері намалював.
— Бррє, чого стоїш? Чого не сідаєш коло якоїсь, не видиш, як до тебе зуби шкірять? — питають парубки.
А він лише рукою махнув:
— Або ту є коло кого сісти?
— Бо не всі й зуби шкірять! От, не видів Гриць нагавиць,— кажу голосно, щоб всі чули.
— Го-го, а то котра така мудра? — питає Михайло та й дивиться в мою сторону.
То Марічка, як дитина,— відказують дівки.
Михайло лиш глянув пильно мені в очі та й замовк.
Гай, гай! Не такий чорт страшний, як його малюють! Гадаєш, що як ти вже багацький син, тобі вже пари нема? Ні! Хіба що, кожна дівка мусить за парубком гинути? Сіла я собі набоці, а на нього ані не гляну, ані словом не відізвуся. Чекай, небоже! Покажу тобі, що натрапила коса на камінь. Заграла музика — пішла в танець. Гуляю я з Дмитром Яфтиним, аж Михайло відбиває мене від Дмитра. Гуляю з Михайлом. Він говорить щось до мене — я вдаю, що не чую. А я навмисне так!
— Овва! А ти чого не обзиваєшся? Може, не навчили ще тебе говорити? — питає; я чую, що вже злий.
— Ще мені язик не покрутило, але треба знати, до кого обзиватися,— кажу.
— Га-га-га,— засміявся лиш,— то ти така фудульна, що до кого-небудь говорити не будеш? — питає знову. Але вже м'якше.
— Фудулитися не маю чим, але кого знелюблю, то й обзиватися не буду,— відповідаю.