— Всякі є на світі живоглоти,— озвався Павло Решетняк,— але такого, як Трохим Паливода, я ще не бачив. Ні серця в людини, ні душі. Я знаю, як терплять від нього наймити, як плачуть наймички... Дуже кривдить народ.
— Нічого, кожну його кривду люди запам'ятають. Ще ми, хлопці, доживемо до тих днів, коли підійметься робочий клас, та вже не беззбройний, а із зброєю в руках поведе за собою сільську бідноту, та разом як ударять, то, певне, рушиться тоді і царський трон, і всі пани й підпанки, і отакі куркулі, як Трохим, не знатимуть, куди втікати. До того йдеться, хлопці. Робітники в містах, а ми тут, у селах, їм допоможемо, бо одне в нас діло й одна мета. Будемо боротись за народ, за його права, за волю! А панові ні на які поступки не підемо! Жати тільки за п'ятий сніп!
На тому й порішили. А коли хлопці вирушали додому, Максим, випроводжаючи їх, сказав:
— А що в сусідніх селах людей вербуватиме,— цього не бійтеся. Я сам уже побував раніше за панського економа, з вірними людьми домовився. Тільки одностайно давайте діяти, дружно, і ми пана примусимо згодитись на наші умови. Примусимо!..
...Наступнрго дня на вулиці знову з'явився економ. Зійшлися в'язальниці, зібрались косарі. Цієї ночі добре попрацював Іван Бережнрй з товаришами. Та якось вирвалася з гурту одна вдова, що з нею ще не встигли вчора хлопці порозмовляти.
— За восьмий сніп підемо жати,— заявила вона, потім глянула навколо, ніхто більше не зголошується, вдова стала на своє місце, промовивши: — Як народ, так і я...
— По четверті горілки поставить пан косарям,— вигукував економ,— а кожній в'язальниці квітчасту хустку обіцяє!
Заворушились молодиці, завагались деякі косарі, і тоді з натовпу озвався Іван Бережний:
— Передай панові, якщо хоче він хліб зібрати — хай згоджується на п'ятий сніп, бо коли ще день жито простоїть на полі, то вже нічого буде жати. А горілкою нас не заманите. Захочеться чарку випити, то самі собі купимо.
Економ, витираючи рясний піт з чола, переконував, обіцяв подарунки, але все було даремно. Над головою немилосердно пекло сонце. І справді, при такій спеці проґавиш день-другий — пропав урожай.
—— Це ж грабіжництво серед білого дня. Це розбій!— кричав, лютуючи, економ.
На вулиці з'явилися соцькі та стражники на чолі з урядником Брагою.
Затихли люди. Всі стежили за урядником. Він уже десь випив, бо обличчя його було червоне і в сідлі він тримався нетвердо.
— Бунтувати? — закричав Брага, зупинившись перед народом.— В холодну!.. Всіх, хто не хоче жати панський хліб,— у холодну! Беріть отого парубка! — вказав він на Івана Бережного.
Двоє стражників пішли виконувати наказ, але нерушимою стіною стали перед ними люди.
— Не займайте цього парубка,— попередив сивенький дідок, та один з них, розсунувши натовп, смикнув Івана за
РУКУ-
— Ходім!
І перед тим стражником, наче з землі, виросла Наталка.
— Куди це ви його хочете брати? До холодної?.. Знову до холодної?.. Та я вам за нього очі повидряпую... Я вам, катюгам, знаєте, що зроблю? — Наталка була така рішуча в той момент, що стражник лякливо відсторонився від неї. А дівчина не переставала: — Це вам не панщина. Захочемо — будемо робити, не захочемо — жодна дівчина й молодиця не вийде на поле. Хай там хоч погниє вам панський хліб! А ви, уряднику... очі свої залили горілкою і дивитесь на світ божий, як індик. Посоромилися б людей.
Урядник, не сподіваючись такого наступу, закліпав очима, підкрутив вуса, бо він удівець, а Наталка все-таки дівчина мов ягода.
— Забирайтеся під три чорти звідси! — почувся з натовпу чоловічий голос.
— Прийшли людей тривожити. Не заважайте нам.
— Ми домовляємося з економом.
— Звик пан, щоб жнивували в нього за чотирнадцятий сніп... А тепер, бач, урвалося.
— І панові, й куркулям урвалося.
— Жінки! Та що ж це таке? Та доки ж ми таку наругу терпіти будемо, щоб нас стражники на панське поле виганяли!
Обурення зростало з кожною секундою. І хто знає, що було б далі, коли б не хитрий та обачливий економ.
— Тихо, жінки! Тихо, дівчата! — Він підійшов до Калістра-та Браги, щось шепнув йому.
— Ага!..— протягнув той багатозначно і, повернувшись до стражників, подав їм знак рукою. Ті всі до одного подалися геть.
— То оце так пан робить? То оце він нас хоче примусити на полі працювати? Коли вже на те пішло — хай пропадає панський хліб, а я не йду жати! — сказала Наталка, і її підтримали інші дівчата й молодиці, розходячись по хатах. Про таку поведінку між ними була домовленість, і Наталка не помилилась, бо розрахунок її був правильний.
— Та куди ж ви йдете? — кричав, не зрозумівши цих хитрощів, економ.— От же народ... Чули ж, кожній в'язальниці квітчаста хустка буде.
— Що нам хустка? Ви п'ятий сніп давайте, щоб було що їсти нашим дітям,— сперечалися з ним молодиці,— тоді ми підемо робити.
Іншого виходу не було. Довелось на цьому погодитись панському економу, бо з сусідніх сіл люди чомусь не прийшли.
Слобідські косарі та в'язальниці того ж дня вийшли на панське поле.
8
Ситі коні, запряжені в бричку, зупинилися проти Коваленкового двору.
Сам Трохим Паливода, не погордувавши бідними родичами, заїхав до них у гості.
"Чому ж ніхто не виходить?—думав він, позираючи на вікна столярової хати.— Чи не бачать, чи, може, нікого немає вдома?"
Трохим Паливода, не поспішаючи, злазить з брички. На ньому піджак, куплений ще в Харкові на товкучці по підходящій ціні, аж лиснів від давнини, як лиснів і картуз з лакованим козирком, куплений тоді ж. Зате нова зелена жилетка була прикрашена позолоченим ланцюжком, один кінець якого тримався на колечку, продітому через петельку, а другий губився в кишеньці, де помітно видимався невідомої фірми годинник, яким любив Трохим Паливода часом похизуватися перед простими людьми, говорячи при цьому: "Глянемо, скільки воно тут настукало.— І, вийнявши "механізму", розміром з добру цибулину, довго дивився на циферблат.— Ага, уже так, що й на полудень скоро повертатиме". І ледве впихав потім той годинник знову до кишеньки.
Сірі штани, доповнюючи строкатість його одягу, були заправлені в юхтові чоботи, припалі пилом.
Ще раз позирнувши на вікна, Трохим Паливода зайшов у двір, сам розчинив ворота, і аж тоді почувся хазяйчин голос: