— Е, ні, ні,— злякалась чомусь Ольга такого запрошення.— На мене робота жде... Мушу йти... Прощайте, тітко Галино! А тобі, Мар'яно, бажаю щастя, щоб воно, як сонце, сяяло...
Пішла з двору Ольга, Мар'яна стояла біля хвіртки, дивилася їй услід, доки чорна постать не зникла зовсім за поворотом вулиці.
"Що таїть вона в своїй душі?" — думала Мар'яна, відчуваючи, що сестрині слова і поцілунок — нещирі. Мар'яна не могла розгадати, що сталося з Ольгою. Може, колись вона сама розкаже... Колись... А зараз Мар'яні наче кропиви жалючої приклали до серця, і вона жалить його немилосердно, жалить до сліз...
"Не зичить вона мені справжнього щастя... Не зичить... Я відчуваю... Я бачу по її очах. Але чому? Чому?.."
6
Знесилена, ввійшла до своєї келії Ольга, кинула вузлик з яблуками на лавку, сіла край столу, втупила очі на ікони, що їхнє скло відбивало в собі тьмяний вогник лампади, і голосом, сповненим відчаю, промовила:
— Ну, ось і кінець моїй любові... Не мені судилося... Мар'яна його серцем заволоділа...
І мимоволі пригадався той день, коли дівчата, прибираючи її, Ольгу, до вінця, співали весільних пісень, а вона не могла стримати сліз.
Та і як їй, молодій, не плакати, коли рідний батько не пожалів, твердо вирішивши віддати заміж за старого пана, що своє розпусне життя провів у великих містах і вже тільки на старість вирішив повернутися до запустілого родинного маєтку.
Зустрівшись на ярмарку з Трохимом Паливодою, пан там же й познайомився з Ольгою. У старечих жилах забушувала холодіюча кров. Він почав відвідувати хутір, привозив кожного разу Ользі щедрі подарунки. Він цілував їй руки, і щоразу від дотику його посинілих губ, від хтивого старечого погляду Ольга почувала себе так, наче її голою виводили між люди.
Але не думала вона тоді й не гадала, що може таке статися. Рідний батько, сподіваючись прибрати до своїх рук панську земельку, примусив Ольгу вийти заміж за старого.
Ні сльози, ні благання — ніщо не вплинуло на Трохима Паливоду.
— Ти ще молода, дурна. Ти сама не розумієш, де твоє щастя. Ну поживеш із старим рік чи два. Він, як собака, здохне, і тоді земля, маєток, ліс — все буде твоїм, і всяке добро в домі — все тобі дістанеться.
— Не хочу йти заміж за старого... Згляньтеся!., благала Ольга, та не зглянувся на її благання батько, звелів до весілля готуватись.
Сльозами вмивалася Ольга, а сумні пісні, що їх співали дівчата, вбираючи до вінця молоду, краяли їй серце.
Дивилася мати на дочку, дивилася, плакала теж, але безсила була й вона вплинути на чоловіка, охопленого непереможною жадобою до землі й багатства.
У світлиці стояло ліжко з красивою різьбою, яке майстрував Ольжин дядько Василь Коваленко. І стояла шафа з дуба й берези,— теж його роботи. Правда, ще не всі гроші виплати з Трохим Паливода майстрові, та дарма, родич може й зачекати.
Сам хазяїн стежив за всім і сам порядкував усюди. Яких кабанів колоти і яких гостей запрошувати на весілля, які страви тим гостям готувати, бо що не кажи, а він, Трохим Паливода, хоч і мужик з діда-прадіда, та ось тепер з панським родом має поріднитися. Може, й сам колись стане паном.
Завітавши до світлиці, він невдоволено нахмурив брови.
— Ти що це, Ольго, слізьми вмиваєшся? Батога закортіло, хочеш, щоб я тебе ума-розуму навчив перед вінцем? Піди вмийся і щоб веселою до церкви їхала. А то люди можуть подумати, що я тебе силоміць випихаю заміж.
— А то хіба не силоміць? — І очі в Ольги блиснули гіркою образою на батька.
— Ти смієш перечити батькові? — І кущисті брови суворо нахмурились.— Робитимеш усе, що я тобі звелю. А ви, дівчата, не розжалюйте її! — гримнув на подружок та й вийшов порядкувати іншими ділами.
Щось дивне сталося з Ольгою після тієї розмови з батьком. Жодна сльозина не скотилася більше з її очей. Що задумала вона в ту хвилину — того піхто не знав.
Так і до вінця поїхала Ольга. Та коли ввійшла вона в церкву, де вже товпилось чимало слобідського люду, коли засвітилися вогні свічок, а поруч неї, молодої й красивої, став пан з одвислими від старості щоками, з сизими губами, з тремтячою облисілою головою, Ольга почула, як поміж людьми прокотився шепіт невдоволення й жалю.
— Дочку свою топить живцем. Ви подивіться, вона ж, як квітка, гарна, а йому вже пора у могилу лягати...
Почувши ці слова, Ольга зблідла ще дужче. Падав із свічки на підлогу ярий віск. Правив вінчальну службу сивий піп, і коли мав уже одягти на руку Ользі обручку, вона, нестямно скрикнувши, впустила свічку, зірвалася з місця й побігла...
Скам'янів батько, здивувався піп, розгубився наречений.
А Ольга, вискочивши з церкви, метнулася до коней, запряжених у нову бричку. Спритно скочивши па козли, схопила в одну руку віжки, у другу — батіг. Помчали коні, мов навіже-ні, гримлячи бубонцями. Розліталися з дороги кури. Зупинялися здивовані слободяни, пізнавши Ольгу, а вона, нікого не помічаючи, дика, майже божевільна, охоплена страхом, що II можуть наздогнати й повернути до церкви, нещадно стьобала коней батогом, і вони, очманілі, летіли швидше вітру, швидше бурі.
Тільки тоді трохи отямилась Ольга, коли гарячі коні примчали до монастирської брами. Вона кинула віжки, а сама, бліда, схвильована, побігла провулочком, дивуючи і виглядом, і вбранням своїм зустрічних черниць, які, зупинившись, дивилися їй услід, розпитуючи одна в одної, що б то значило, і хто вона, ота дівчина у вбранні нареченої? І чому з'явилася тут, у жіночому монастирі?
А нестямна Ольга бігла далі. Ось уже знайомий корпус, знайомі двері. Не стукаючи, розчинила їх навстіж, увірвалася до тітки Нектарії. Нестримне ридання порушило тишу і спокій келії.
Сюди ж трохи згодом влетів оскаженілий від люті батько. Ні слова не говорячи, гнівний, невблаганний, розчепіривши пальці, метнувся було до Ольги, щоб схопити її за коси, та на захист племінниці стала черниця Нектарія.
— Спинись! У тебе вселився диявол... Він скаламутив твій розум, і бог карає тебе... Слухай, що казатиму. З Ольгою ми вже домовились. Вона лишиться в монастирі. Вона віддає себе на служіння богові й святій обителі. Як повчає праведник Фео-дор у своєму писанні: "Со всею убо силою понудим себе на делание заповедей господних, да узами неразрешимыми похотей лукавых и сластей душегубительных..."