Рене Декарт. Роздуми про метод
Донька Мнемозини розглядає свою розпростерту горілиць жертву, й досі притискаючи до губів стиснуті кулачки. Через кілька секунд — а точніше через десять (якщо в таких обставинах хтось би став їх рахувати) —— вона переступає через тіло, поспішно підходить до ліжка й натискає на кнопку дзвінка. З боксера, яким була так недовго, вона — тільки-но її палець торкається пластикової кнопки дзвінка — миттєво перетворюється на доктора Дельфі. Білий халат, кишенька з олівцями та ручками, пластикова картка з прізвищем, волосся, зібране в тугий вузол акуратним чорно-білим шарфиком (трояндово-миртовий віночок зник так само, як і хітон, що перед тим висів на годиннику),— усі найменші деталі відновлено. Повернулася й попередня холодна рішучість у її погляді. Більше в ньому немає ні ніжності, ані жартівливості.
І зараз, після повторної метаморфози, вона повертається до розпростертого на долівці чоловіка і опускається навколішки. Наче лікар на рингу, бере його за зап'ясток, намацуючи пульс. Потім нахиляється над його обличчям — він звалився з ніг на спину — і зовсім по-лікарськи піднімає одне повіко. Несподівано відчиняються двері.
Літня медична сестра, очевидно, сувора і ділова жінка, з'являється в дверях. Щось у її поставі, якась неприступна офіційність чи усвідомлення, ніби вона знає цей світ краще, ніж будь-хто інший, промовляє саме за себе, перш ніж вона починає говорити. Медсестра з осудом дивиться вниз через скельця окулярів похмурими очима. Таке враження, нібито лікарка спантеличена. Трохи незграбно, як на таку зазвичай граціозну жінку, лікарка спинається на ноги.
— Сестро... я гадала, зараз чергування сестри Корі.
— Я теж так думала, докторко. Але, як завжди, сестру Корі неможливо розшукати.— її погляд переходить на пацієнта долі.— А тут, мені здається, теж нічого незвичайного.
— Боюся, що так.
— Мені вже й так робочих рук не вистачає. Такі, як він, викликають більше клопоту, ніж решта хворих в усьому відділенні.
— Не могли б ви знайти санітара з ношами? Хворого треба покласти в ліжко.
Старша сестра ледь помітно киває головою, але не рушає з місця, розглядаючи пацієнта, що не приходить до тями. Так само вона могла б дивитися на підкладне судно.
— Ви знаєте, що я думаю з цього приводу, докторко. їм потрібні гормони. А може, й хірургічне втручання, як у старі добрі часи.
— Мені відомі ваші погляди, сестро. Дякую. Ви були настільки добрі, що детально розповіли про них на останній нараді у відділенні.
Старша сестра спалахує.
— Мені доводиться думати про безпеку моїх сестер. Доктор згортає руки на грудях:
— Про це я також знаю.
— Часом я себе запитую, що подумав би доктор Бодлер, якби був живий. Про все те, що відбувається в цьому шпиталі ім'ям медицини.
— Якщо ви натякаєте на нові методи...
— Ти ба, методи! О, я знаю, як це називається. Це все більше і більше схоже на притулок для божевільних.
— Чи не могли б ви розшукати санітара з ношами? Сестра навіть не думає рушати на пошуки.
— Ви, докторко, можете вважати мене старою дурепою, але дозвольте я скажу вам ще щось. Давно збираюся про це поговорити. Оці стіни. їх неможливо чистити. Вони брудні й відразливі. Аж кишать небезпечними мікробами. Я сприймаю це не інакше, як диво, що в нас іще обходиться без епідемій.
— Я потурбуюся про те, щоб влаштувати хоча б одну для вас, сестро. Цього вже занадто. Розгнівана старша сестра аж нахиляється вперед.
— Залиште цей сарказм для себе, дівчинко. Через мої руки пройшло набагато більше розумних і перспективних початківців, ніж пристойних обідів на вашому віку. Ваше покоління вважає, ніби все знає. Хотілося б вам нагадати, що я вже мала справу з такими хворобами, коли ви ще під стіл пішки ходили.
— Сестро...
Але відьму не спинити:
— Половина пацієнтів цього відділення — симулянти. їм до одного місця делікатне поводження напівспечених молоденьких лікарів, які щойно з медичних інститутів...
— Сестро, я розумію: зараз у вас важкий період...
— Це тут ні до чого!
— Якщо ви продовжуватимете в такому ж дусі, мені доведеться поговорити з завідувачкою.
Не допомогло — сестра гордо надимає груди:
— Місіс Тетчер поділяє мої погляди. Як на дисципліну, так і на антисептику.
— То ви хочете сказати, що це вияв дисципліни?
— Не вам говорити зі мною про дисципліну. Відколи вас призначили на роботу в цьому відділенні, тут усе пішло шкереберть.
— Тобто, ви хочете сказати, що відділення вже не таке схоже на концентраційний табір, відколи я тут з'явилася?
Відразу стає очевидним, що ця затята сутичка підштовхнула лікарку в пастку. Сестра переводить погляд кудись над її головою й вимовляє слова з величною стриманістю — з таким поглядом убивають ножа в ненависну спину колеги.
— Краще вже концентраційний табір, ніж стриптиз-шоу.
— Це ви про що?
Колючі очі сестри досі спрямовані на протилежну стіну.
— Не думайте, наче я не знаю, що трапилося на днях у демонстраційній операційній.
— А що там трапилося?
— Ви прекрасно знаєте. Про це ввесь шпиталь говорить.
— А я не знаю.
— Новий метод доктора Лоренса видалення молочної залози!
— То й що?
— Я чула, він провадив демонстрацію з допомогою хірургічного олівця на ваших оголених грудях.
— Заледве чи він зміг би це зробити, якби я залишалася в одязі,— заперечує лікарка. Сестра скептично пирхає.— Я просто опинилася неподалік, коли він шукав добровольця.
— І це на очах двадцяти чотирьох студентів-хлопців. Якщо мене правильно поінформували.
Очі сестри несподівано спалахують — якщо тьмяно-сірі очі взагалі здатні спалахувати — і свердлять обличчя лікарки.
— Мені казали, більшість із них навряд чи вивчали лінії розрізів. Доктор Дельфі усміхається самими губами.
— Сестро, я повинна сходити в аптеку і взяти дві тридцятиміліграмові таблетки дембутопразілу. А поки ви ще тут, то, можливо, зможете зробити те, для чого я вас викликала.
Вицвілі сіро-зелені очі за скельцями окулярів спалахують зловісним вогнем.
— Ми ще побачимо... докторко. Побачимо.
І з цією прощальною шпилькою — слово "докторко" вона радше просичала, ніж вимовила,— виведена з себе сестра відходить. Доктор Дельфі проводжає її поглядом, потім береться в боки і рвучко обертається до непритомного пацієнта, її наступний вчинок зовсім далекий від медицини. Вона заносить праву ногу й різко б'є його в бік — з такою силою і точністю, що можна подумати, ніби вона добрий футболіст або непоганий боксер. Наслідок цього життєдайного удару негайний. Майлз Ґрін рвучко зводиться, тримаючись за місце, яке щойно прийняло на себе удар, і по ньому зовсім не помітно, що він тільки-но очуняв від непритомності.