— Фашисти ненавидять секс, Майлзе. Він криво посміхається:
— Навіть найгірші філософії мають якісь позитивні риси.
— І кохання ненавидять.
— Я вважаю, що в даній ситуації це лайливе слово.
— І ніжність ненавидять.
— Ти така ж ніжна, як бісів кактус.
— І вони ніколи не сміються над собою.
— Я усвідомлюю: руйнування будь-якої віри людини через ефективне кастрування її на все життя — це особливо весела ситуація. Й ти неймовірно стримана, якщо не качаєшся по долівці від сміху. Вибачай, що не можу приєднатися до тебе.
— Усе це тільки тому, що ти зрештою розумієш, що трішечки потребуєш мене?
— Я не потребую тебе. Якщо хтось чогось потребує, то це ти: принизити мене.
— Майлзе...
— Усе, що я тоді сказав, я казав серйозно. Ти зруйнувала мою роботу з самого початку своїми неймовірно банальними, бульварно-сентиментальними ідеями. Я не мав найменшого бажання бути тим, ким був, коли починав роботу. Хотів піти шляхом Джойса і Беккета. А, бач, пішов услід тобі. Кожен жіночий персонаж треба змінювати до невпізнання. То вона повинна зробити це, то те. Раз у раз надимати її до таких розмірів, щоб заповнила собою ввесь кадр. І зрештою це завжди одна й та сама чортяка. Тобто ти. Щоразу ти примушувала мене викидати найкращі частини. Згадай той текст, де в мене було дванадцять різних закінчень — він був досконалий сам по собі. Нікому до мене ще такого не вдавалося. Затим до нього допалась ти, і в мене лишилося тільки три варіанти кінцівки. Зникла сама суть тексту. Змарнована.— Майлз обертає розгніване обличчя до неї. Ерато кусає губи.— А зараз я тобі скажу, де відбуватиметься дія в наступному романі: на горі Афон!
Усмішка ширшає. Майлз відвертається і веде далі звинувальну промову:
— Ти завжди тільки те й робиш, що диктуєш. Я маю не більше впливу, ніж друкарська машинка. Боже, тільки подумати про безконечні сторінки, які списали французи, намагаючись з'ясувати, чи письменник вкладає в текст свою особистість чи ні. Досить побути з тобою десять секунд, аби розв'язати цю проблему раз і назавжди.
— Ти знаєш, що це неправда.
— То чому ж ці двері не можна повернути на місце? Чому хоча б одного разу я не можу створити таке закінчення, яке хочу? Чому останнє слово повинно завжди бути за тобою?
— Майлзе, а зараз саме ти стаєш непослідовним. Допіру говорив мені, що немає жодного зв'язку між автором і текстом. То в чому ж річ?
— Бо я маю право встановлювати відсутність такого зв'язку у тому вигляді, який мені до вподоби.
— Авжеж, я тільки твоя маленька бідолашна подружка без мізків, але, мені здається, твої слова справді не витримують критики.
— Я не маю наміру сперечатися з тобою про справи, для яких тобі бракує смальцю в голові.
Вона дивиться на його зсутулені плечі.
— Я хочу, щоб ми усе продовжили, поки знову станемо друзями. Поки ти дозволиш сісти тобі на коліна й пригорнутися. І поцілувати.
—— О Боже!
— Ти мені дуже дорогий. І я більше не сміятимуся з тебе.
— А завжди смієшся!
— Майлзе, поглянь на мене.
Він дивиться на неї з підозрою; вона не сміється. Але він знову відвертається, немов те, що помітив у її очах, набагато гірше, ніж кпини. Ерато якусь хвилю сидить мовчки, спостерігає за ним, перш ніж заговорити.
— Гаразд, ну ось: двері знову на місці,— каже Ерато.
Майлз рвучко обертає голову; й справді — двері на місці. Вона підводиться, підходить до них і прочиняє.
— Ну ж бо. Підійди і поглянь, що за порогом,— Ерато простягає до нього руку.— Підійди, нічого з тобою не трапиться.
Майлз підходить до прочинених дверей, не звертаючи уваги на простягнену руку; і дивиться за поріг — там чоловік у пурпуровому купальному халатику, вочевидь замалому для нього, поруч — худенька оголена дівчина у віночку, з неодмінним трикутником під животом, далі за ними видно ліжко, годинник із зозулею, і, наче примара, на ньому висить білий хітон, ті самі сірі стіни. Усе як у дзеркалі або як на полотнах Магріта. Ерато киває, підохочуючи його переступити поріг.
— Посміховисько.
Сердитий, Майлз відвертається. Ерато причиняє двері, задумливим поглядом дивиться йому вслід, потім підходить ближче.
— Не будь таким лихим. Ходімо полежимо на ліжку.
— Ні!
— Ми не будемо розмовляти. Просто любитимемося.
— Ніколи на світі!
Вона закладає руки за спину.
— Тоді просто посидимо, як друзі.
— Ми — не друзі. Ми двоє людей, яким випало опинитись в одній тюремній камері. Завдяки твоїй нестерпній жіночій дріб'язковості.
— Я у велетенському боргу перед тобою за те, про що ти мені щойно розповів. А ти не дозволяєш віддячити тобі.
— Спасибі, не треба.
Вже й так смиренний, її голос сповнюється улесливими нотками:
— Я ж знаю, в душі ти хочеш цього, Майлзе.
— Нічого ти не знаєш.
— Я хочу зробити для тебе те, що критські жінки запропонували своїм чоловікам, коли ті повернулися після облоги Трої. Щоб показати, як сильно вони сумували за ними. Це було в первісному тексті, але в усіх копіях, що дійшли до нас, у цьому місці пропуски.
— Ти нестерпна.
— Це щось дуже безсоромне...
— Я категорично заявляю, що мене не цікавлять сексуальні збочення древнього Криту.
— Я добре знаю, що насправді це не так,— Ерато робить невеличку паузу.— Інакше ти б так не боявся подивитись мені в обличчя.
Він рвучко обертається: — Зовсім я не бо...
Кулачок у неї зовсім маленький. Але правий аперкот вона наносить аж від самої талії, і не тільки з енергією молодої жінки, яка, дарма що невеличка, очевидно пишається загальною фізичною вправністю, але, що більш дивно, з професійною виваженістю, точнісінько під щелепу. Можна було б навіть запідозрити, що це не вперше вона наносить цей удар. Звичайно, цей удар досягає ефекту завдяки своїй несподіваності, наче блискавка з чистого неба, яка, як кажуть, була улюбленим різновидом керованої ракетної зброї небесного батечка. Удар явно аж відкидає назад голову містера Майлза Ґріна. З роззявленим ротом, із затуманеним поглядом він поволі осідає на коліна, якусь мить ще намагається відновити рівновагу і звестись, але зрештою з допомогою дуже хвацького удару привабливо вигнутою оголеною ногою падає горілиць на рожевий килимок і лежить непорушно.
III
Причина, чому багато людей переконані, нібито важко довести існування Бога й усвідомити сутність душі, полягає в тому, що вони ніколи не піднімаються розумом понад те, що можна пізнати з допомогою відчуттів, й настільки звикли розглядати все на світі тільки за умови, аби воно піддалось уяві,— а такий спосіб мислення може застосовуватися тільки до матеріальних об'єктів; усе те, чого уявити неможливо, здається їм незрозумілим і непізнаваним. Це виявляється також у тому, що навіть філософи у своїх ученнях дотримують максими: мовляв, ніщо не може з 'явитись у свідомості, перед тим не пройшовши через відчуття. Втім, зрозуміло, ідея Бога через відчуття ніколи не виявляється. Мені здається, ті, хто намагаються скористатися своєю уявою й зрозуміти цю ідею, поводяться саме так, наче б вони намагаються скористатись очима, аби почути звуки чи відчути запахи...