Він зайшов надто далеко. Вона хапається за ліру, підхоплюється й заносить інструмент над його головою.
— Якби не було так важко перетягувати струни, то оця ліра вже давно була б на твоїй пришелепуватій голові. І не смій мені перечити! Одне слово, й усьому кінець негайно!
На мить завмирає серце — невже виконає свою загрозу, не зважаючи на наслідки. Але вона опускає ліру.
— За мої повні чотири тисячі років мені ще не доводилося зустрічатись із таким зухвальством. І з таким відвертим блюзнірством! Я не надихаю на створення порнографії. І ніколи цього не робила. А що стосується іншого образливого слова... кожен знає, що моя головна риса — незайманість... останній раз кажу: перестань нарешті так нахабно розглядати мої груди! — Він поспішно опускає очі до килимка. Вона дивиться то на нього, то на ліру.— Я страшенно серджуся.— Він киває головою.— Це — образа на всі часи. А крім усього іншого ти, здається, забуваєш, чия я донька.— Він одразу зводить очі і хитає головою. Вона невблаганна.— Я нічого тут не пораджу: ким він є, тим є. Я з усіх сил намагаюсь поводитися, як одна з вас. Щоб не бути снобкою, щоб не бігати щоразу по допомогу до татуся, як нещасне дівчисько з заможної сім'ї. — Вона ображено дивиться під ноги.— А ви тільки те й робите, що користаєтеся моєю порядністю, моїми спробами йти в ногу з часом.— Вона ображено копилить губи. — Хотіла б я побачити, як би ти, опинившись на моєму місці, намагався лишатись вічно молодим, маючи за плечима кілька тисячоліть.
Наскільки йому дозволяє його німота, він намагається продемонструвати своїм виглядом найщиріше співчуття. Вона довго не зводить з нього очей. Потім зненацька відвертається, знову опускається на край ліжка, кладе ліру на коліна і нервово перебирає пальцями орнамент на одному з вигинів інструменту.
— Гаразд. Бозна-чому, але я могла з невірно зрозумілого почуття відповідальності надихнути тебе, дати тобі простий натяк на те, як може відбутися наша нова зустріч. Але що ж я побачила — цікаву маленьку сучасну варіацію на стародавню тему. Для освічених читачів. Не таку непристойну... — Вона показала рукою на узголів'я ліжка: — Я гадала, тобі вистачить глузду, щоб спочатку принаймні переглянути кілька класичних текстів. — її палець не зупиняється ні на мить, старанно ходить угору-вниз вздовж лебединої шиї позолоченої ліри. — Це так несправедливо. Я ж не міщанка якась. І принизливо. Якщо моя нещасна сімейка дізнається про це.-— її голос чимраз більше тремтить від образи: — Зрештою, вони вважають усе це великим жартом. І саме тому, що я вважала себе талановитою, коли укладала ліричну поезію, а спочатку її було багацько. Пізніше на мене звалилася уся ця література. Мені доводилося працювати в десять разів більше, ніж їм усім разом узятим.— Вона продовжує перелічувати свої образи: — До того ж криза жанру. Смерть роману, ну чи не смішно. Шкода, що уся моя знаменита родина не відчула такого на собі. Зрештою, пора б уже його здихатися.— Вона знову переводить дух.— Це саме те, до чого я відчуваю огиду у цій прогнилій країні. Не кажучи про Америку. Там ще гірше. Принаймні французи докладають усіх зусиль, щоб назавжди звести зі світу цю глупоту.
Він підводиться. Вона сидить з похиленою головою. Відкладає вбік ліру. Затим стягає з голови віночок і похмуро перебирає пальцями квіти.
— Навіть не знаю, чому я тобі це все розповідаю. Тобі ж начхати.
Він обережно наближається, на мить завмирає, затим сідає поруч із нею на ліжко. Між ними лежить ліра. Вона скоса зиркає на осоружний інструмент.
— Я знаю, що вона зле настроєна. Я ненавиджу її. Одному Богові відомо, звідкіля пішла чутка, ніби все навколо замовкало, коли та моя сміховинна ку-зинка давала свої безконечні концерти. Дрень, дрень, брень, брень. Усі, кого я знала, одразу засинали від рипучої нудьги.— Вона так шарпає віночок, ніби це він в усьому винен.— А ця блазенська одіж! Ти тільки вдаєш, що вона подобається тобі. Не думай, що я не здогадуюся.
Вона кидає на нього холодний погляд:
— Кабанюро!.. — Обриває з троянди пелюстки. — Я ненавиджу тебе. — Він чекає. — І взагалі ти думав, що груди в тої мулатки набагато красивіші.
Він хитає головою.
— Я неабияк здивована, що ти не взяв її врешті-решт. Або нас обох одразу. — Вона висмикує ще одну троянду з віночка і починає один за одним відривати пелюстки. — Якщо правильно розкрити тему, то могла вийти зі смаком написана оповідь. Я ж не така нерозсудлива. Я б не була проти певних стриманих нюансів чи натяків на романтичну зацікавленість. Я ж не зовсім забуваю, що ти чоловік, а я жінка.
Він одпихає ліру вбік і підсовується на кілька дюймів ближче.
— Навіть не сподівайся, що так ти чогось досягнеш.
Він бере її за руку; вона не дається, але він наполегливий. їхні сплетені руки лежать поруч на білому простирадлі, наче в'язень і тюремник. Вона кидає на них презирливий погляд і відвертається.
— Ні, якщо ти знову не станеш на коліна і не попросиш як слід. І ще одне. Усе, що я говорила, абсолютно не для друку.
Він міцно стискає її пальці, знову присувається трохи ближче, ще раз потискує їй руку і кладе свою на її оголене плече.
— Я чудово розумію, чого ти домагаєшся. Можливо, з усієї нашої сім'ї я не найбільш музично обдарована, але я таки можу розпізнати обернену фугу, коли її бачу.
Він нахиляється і цілує її в плече.
— Ти мені більше не подобаєшся, я не маю до тебе зовсім ніяких почуттів. Попросту дуже втомлена і тому мені байдуже. Переліт виявився з біса жахливим. Мене нудило.
Він знову цілує плече.
— Тобі зовсім байдуже до моїх почуттів.
Він відкидає прогумований килимок. Вона швидко зиркає й відвертається:
— Часом ти буваєш невимовно вульгарним.
Він намагається підвести її пальці до "невимовної вульгарності", вона виривається і знову згортає руки на грудях, утупившись у стіну навпроти.
— І не треба думати, ніби я не помітила самовдоволеної посмішки на твоєму обличчі, коли згадала про свою незайманість. А все тільки тому, що раз чи два у минулому, схоже, я дозволила собі розслабитись у твоїй присутності. Гадаю, зараз, ти думаєш, я непослідовна чи дурненька. Й часом зовсім як людина можу суперечити власному усталеному образові.