— Шкода… — скрушно зітхнув Віктор.
— Не журись, — сказав Венслав Кручек. — Я одненьку приберіг на всякий випадок. Ось вона в мене…
Він розпоров на штанях біля пояса зашиту кишеньку, витяг з неї маленьку кульку, схожу на янтарну намистину, і простягнув Вікторові.
— Візьми собі. Ця таблетка для мене вже ні до чого, а тобі знадобиться, якщо зважишся втікати.
— Дякую вам, щиро дякую! — потиснув йому руку Віктор, узявши таблетку.
— Це тобі за те, що не став на коліна перед душогубами, — сказав Венслав Кручек.
Віктор дбайливо загорнув таблетку в носову хустку, заховав до кишені, потім запитав:
— Тепер скажіть, будь ласка, про який таємний хід ви говорили?
— Я мав на увазі електронний лабіринт, що з’єднує верхній поверх вулкана з середнім.
— Уперше чую про нього, — знизав плечима Віктор.
— О, це складна споруда і, звичайно, не має нічого спільного з тією міфічною будівлею, що її колись побудував на острові Кріт великий майстер Еллади Дедал для легендарного бика Мінотавра. Спроектував і спорудив лабіринт інженер Мінц незабаром після того, як путчисти захопили вулкан. Він веде з верхнього, житлового, до Другого поверху, на якому розташувалися машинні відділення, пульти управління, радіостанція, різна електронно-обчислювальна апаратура, а також механічний отвір-шлюз, через який можна випливти й запливти до вулкана. Призначення лабіринту — закрити вільний доступ з поверху на поверх, щоб ніхто, крім довірених осіб Роберта Конрада, не міг проникнути ні туди ні туди… Я, коли ще був звичайною людиною, довго докопувався до секретів лабіринту й нарешті виготовив його план. Однак не пощастило… Віддані слуги Конрада випадково виявили в мене той план, і тоді Хуанос Глобаліус постарався якнайшвидше "пришити гудзика" й мені, щоб фіолетова рибка забрала мій здоровий глузд і обернула на безтямну й безмовну людину-рибу.
— Ну, нехай ви допоможете мені вибратися з вулкана, але як же далі, як я доберуся до суші? — запитав Віктор, вислухавши Венслава Кручека.
— Далі тобі допоможе Оксана. Вона дружить з тунцями, які розуміють, слухаються її. Накаже рибам, і ті приставлять тебе до берега чи якогось судна.
— Це — правда, Оксаночко? Зможеш?
Дівчина ствердно кивнула головою.
— Тільки я ще раз попереджаю, — підняв палець Венслав Кручек. — Проковтнувши таблетку, ти залишишся живий, але як почуватимеш себе вище рівня моря — невідомо.
— Нехай! — махнув рукою Віктор. — Мені аби добратися додому й розповісти усім про цей проклятий вулкан, а там що буде, те й буде…
— Не вулкан, голубе, проклятий, а ті, хто ним зараз володіють, — зауважив професор.
— Авжеж, — погодився Віктор, — він і справді тут ні при чому.
— То коли тебе провести через лабіринт?
— Хоч і зараз, бо мене будь-якої хвилини можуть забрати.
— Тоді виходь. Чекай нас за гаєм біля струмка. Оксані треба взяти гідрокостюм і упряж для риб. Ага, ще одне. Бач, добре, що згадав… Якщо в тебе є папір і чим писати, то візьми з собою. Неодмінно візьми. Потім скажу, для чого.
Тільки вони вийшли з будиночка, як на порозі появилися наглядачі. "Все пропало…" — похолонуло всередині у Віктора.
— Вірний помічник Мудрого Капітана шановний пан доктор звелів привести тебе до нього! — загундосив вилицюватий.
— Скажіть йому, що я… що я дуже-дуже хворий… — проказав перше, що спало на думку.
— А що таке "хворий"? — перепитав гостроносий.
— Ну, значить, не можу до нього прийти. Скажіть, нехай пришле по мене пізніше. Зрозуміло?
— Зрозуміло, — водночас кивнули наглядачі, крутнулися на місці, як заводні іграшкові солдатики, й погупали до самохода.
Вікторові аж не вірилося, що вони послухали його. Похапцем зав’язав у простирадло свій гідрокостюм, ласти, маску, фотоапарат, поклав у кишеню кулькову ручку, записник. Потім підійшов до дверей, визирнув. Довкола нікого. Вискочив з будиночка, забіг у густу посадку й пригинці подався поміж кущами до гаю.
ЕЛЕКТРОННИЙ ЛАБІРИНТ
Венслав Кручек і Оксана вже чекали його біля вузенького струмка.
— Все гаразд? Вас ніхто не бачив? — запитав Віктор, оддихуючись після швидкого бігу.
— Ні, — відповіла Оксана. — А що?
— Нам треба поспішати, бо по мене вже приходили оті пришелепуваті наглядачі.
— Куди поспішати? — утупив у нього посоловілі очі Венслав Кручек.
— Таж у лабіринт.
— Який лабіринт?
— Той, що ви обіцяли по ньому провести мене на нижній поверх до шлюзу.
— Не знаю… нічого не знаю…
Віктор здивовано поглянув на Оксану:
— Що з ним? Що сталося?
— Це в ньому перестає діяти твоє тепло і починає перемагати рибка, — пояснила дівчина. — Візьми його руку.
Юнак узяв Венслава Кручека за руку, потримав. Невдовзі в того відновилася пам’ять і він сказав зовсім спокійно, наче з ним щойно нічого й не сталося:
— Ну, то рушимо далі?.. Ага, ось доріжка… Бач, уже заросла травою… По ній і підемо.
Стежка довела до кам’яного муру і вперлася у залізну браму, біля якої в стіні світилося кілька десятків різнокольорових слюдяних вічок.
— Звідси й починається електронний лабіринт, — мовив Венслав Кручек.
Він підійшов до вічок, помахав перед ними долонею, як це роблять фокусники-ілюзіоністи в цирку, і важка брама повільно відчинилася.
— Не подумайте, що роблю чудеса, — сказав учений. — Я просто перетнув долонею на деяких вічках промені світла, які падають на фотоелементи, що містяться у протилежній стіні і зв’язані з електронним реле. Тепер, будь ласка, запрошую вас до господи пана інженера Мінца! — вклонився, пропускаючи наперед Оксану і Віктора.
Вони зайшли в досить просторий, освітлений сонячною фарбою зал, з якого пірнав у глибину східчастий напівтемний тунель.
Віктор в одній руці ніс вузол, а другою стискав долоню Венслава Кручека, боячись утратити з ним біологічний контакт, як він назвав це для себе.
Коли ступили в тунель, унизу перед ними раптом стали розповзатися, провалюватися східці. Віктора кинуло в холод, і він злякано подався назад, тягнучи за собою поводиря.
Венслав Кручек нервово смикнув рукою.
— У тебе долоня той… охолола… Я іду звідси… Я не тямлю.
— Постривайте! Постривайте!..
Але професор уже нічого не розумів. Спритно відскочивши вбік, він поглянув на Віктора, як на порожнє місце, і побіг до виходу.