Він добре запам'ятав це сумовите тужіння ще з Голе-нешті. Канториха Лея колись оплакувала свою стару матір, що померла віком понад сімдесят років. Йому здавалося, що він відчуває ту смерть. Тхнуло ліками, аптекою, покійником,— йому хотілося в цю хвилину тільки втекти, втекти світ за очі.
Але замість того щоб утекти, лишився в кріслі, нахилився над Гольцманом і розмовляв з ним тепло й дружньо, розважаючи його і кажучи, що скоро-но прибуде в Америку, негайно напише листа, писатиме йому щодня. А тільки-но Гольцман підведеться з ліжка — а підведеться він, немає сумніву, дуже скоро,— нехай сяде разом із сестрою й матір'ю на пароплав та їде до Нью-Йорка, прямо до нього...
Рафалеско дивився вниз на носки чобіт. Він почував, що йому пашить обличчя, бо бреше, безсоромно бреше: Гольцман ніколи вже не одужає. Він ніколи не поїде в Америку. А хоч і був би здоровий та міг поїхати, нова компанія однаково не взяла б його, ні його сестри — це все брехня, безсоромна брехня! Але Рафалеско як почав брехати, то брехав далі, не спиняючись ні на мить.
— Звісно,— сказав він,— було б краще, якби сестра могла поїхати разом з усім гуртом, але ж їй не можна залишити брата самого в Лондоні...
Тут Гольцман схопив його за руку, гострі очі запалились вогнем, і він прохрипів: "Сирітка... бідолашна сирітка..." Більше Гольцман нічого не міг сказати. Його душили сльози...
— Бувай здоровий, Бернарде!—ще раз сказав йому
Рафалеско востаннє і був щасливий, що, нарешті, опинився по той бік дверей і більше вже не бачить перед собою напівмертвого Гольцмана, не чує більше гострого запаху ліків, аптеки, покійника... Він оглянувся навкруги і подякував богові, що в цю мить не зустрівся ні з юною Златкою, ні зі старою Сурою-Брухою. Де вони?.. Зачекати на них? Ні. Він краще поїде. Йому хотілося бігати, стрибати, але він стримався, пішов повагом, не поспішаючи сів у високий екіпаж, який підхопив його й швиденько повіз до залізниці. Там уже було все товариство: обидва брати Швальби з сестрою примадонною і ломжинський кантор з його музичною сімейкою... '
— Чого так пізно? Ми могли б спізнитися на пароплав...
Тільки тоді вільніше зітхнув Рафалеско, коли опинився на палубі "Атлантика", і напрочуд гарний пароплав спокійно, гордо, з почуттям самоповаги рушив із Саутгемптона. Погода тут дуже гарна. Немає холодних хмар і густих туманів похмурого Лондона. Дружньо дивиться вниз з чистого неба любе сонце на тихий і рідний, прозорий, як дзеркало, океан. А пароплав ковзає поволі, ледве-ледве торкаючись хвиль, що, вигинаючись і вклоняючись, тільки показалися, передаючи привіт від великого широкого океану, який постійно рухається і стоїть на одному місці споконвіку й довіку. Приємна теплота розливається Рафалес-кові по всьому тілу. Він почуває себе вільно, їдучи туди, туди, до своєї коханої, до своєї єдиної коханої...
Але раптом з'являється поруч нього Генрієтта Швальб, причепурена, як завжди, оздоблена, як завжди, всіма своїми справжніми й фальшивими діамантами. Вона подає йому руку, і вони вдвох прогулюються на палубі. Генрієтта повисла на його руці: вона заглядає йому в очі і сміється лунким кокетним сміхом, показуючи всім гарні, як перли, зубки. Всі дивляться на цю парочку, намагаючись угадати, хто це: брат і сестра? Наречені? Чи, може, чоловік і жінка?..
Отак прощався наш герой із своїми друзями, з найближчими своїми друзями, з Гольцманом, що був йому вірний, як брат, і з Гольцмановою сестричкою, що була йому відданою, як сестра, ще більше, ніж сестра...
— Бувай здоровий, Бернарде! — це було все, що Ра-фалеско міг сказати своєму другові Бернардові Гольцману.
Розділ 21
НЕЩАСЛИВИЙ ПОЦІЛУНОК
Якщо Рафалеско поводився з Гольцмановою сестричкою, як брат, то з примадонною Швальб він сам не знав, як поводитися. Здавна Генрієтта упадала коло нього, кокетувала, грала з ним часто й трохи сердито. Глибоко в душі вона добре знала, що він цілком байдужий до неї, холодний, як крига, але, про око людське, вона показувала, ніби він страшенно закоханий і що вона неофіціально його наречена.
Про це знали всі. Навіть уже були балачки про заручини й шлюб. Але як це здійснити? Є така халепа, що зветься Гольцманом. Брати Швальби добре розуміли, що, поки Рафалеско буде близький з його другом та імпресаріо, Гольцман ніколи не дозволить, щоб хлопець опинився в руках їх сестри. Вони почали шукати засобів, як здихатися цього "ядушливого небораки" Гольцмана. їм, нарешті, пощастило навіть більше, ніж вони сподівалися. їм не довелося переконувати Рафалеска, щоб поїхав разом з ними в Америку. Рафалеско сам, почувши, що вони збираються туди, мало не набивався до них, щоб взяли його з собою. Брати Швальби від радості були на сьомому небі: "Хлопець, очевидно, добре втьопався в нашу дурепу!" — так вирішили між собою брати. Йолопи! Вони не знали, кому мають цим віддячити. Вони н,е знали, що та сама Брайночка Козак, яка кликала їхню сестру примадонну до Нью-Йорка, спокусила також Рафалеска тим, що тепер там перебуває його кохана, канторова дочка з Голенешті. Брати Швальби умовилися, що, як тільки прибудуть в Америку, вони, не барячись, справлять весілля — і здихаються мороки. А тим часом це все повинно бути таємницею, щоб жодна жива душа про це не знала.
Певна річ, це було таємницею не для всіх. Наприклад, перед містером Кламером, як ми знаємо, в Нісона Швальба не було таємниць. Містер Кламер був перший, кому Ні-сон Швальб розповів про цей блискучий план. Містер Кламер, за своїм звичаєм, вислухав його, заплющивши очі й розчісуючи пальцями широку бороду. Коли той закінчив, містер Кламер сказав, що для нього це взагалі не секрет, він давно вже знає про це і нічого проти такого шлюбу сказати не має, хіба те, що не можна довго з цим зволікати, раз, два, три, як кажуть англійці: "Повільний початок потребує швидкого кінця". Треба щонайшвидше справити заручини й одразу ж таки повести до шлюбу, тоді буде ол райт, бо оці свистуни (це він мав на увазі акторів) такий народ, що в них вітер у голові.
Містер Кламер витяг пальці з широкої бороди й кілька разів помахав ними в повітрі, щоб показати, які то свистуни актори.