Мандрівні зірки

Сторінка 74 з 148

Шолом-Алейхем

Отакий Стельмах. І цій людині я маю завдячувати всією моєю кар'єрою, а можливо, й усім життям. Лист мій трохи розтягнувся, я передала куті меду, а тому про дальше напишу іншим разом. Бувай здоровий, мій любий!

П'я т и й лист

Мій найкращий друже!

"Прихильник єврейського театру" Меїр Стельмах майже не вилазив з нашого театру. Щовечора він бував у нас, слухав по кілька разів одне й те саме, і йому не набридало. Сидів він у нас завжди в першому ряді, звичайно, задурно, бо "прихильники театру" квитків не купують. Зате плескав у долоні раніш за всіх, дужче за всіх і більше за всіх. Він захоплювався майже кожним актором. А слухаючи мої пісні, він танув від насолоди! Почувши вперше моє виконання, Стельмах так захопився, що з слізьми на очах прибіг за лаштунки, обійняв мого директора Щупака й розцілувався з ним.

Мій директор кілька разів натякав, що хотів би послухати, як його Гриша грає на скрипці. Проте Стельмах удавав, що не чує, і переводив розмову на щось інше. Але Щупакові натяки були такі прозорі, що Стельмах не міг більше викручуватись і одного разу, в неділю, приніс три квитки на ранковий концерт: директорові, хрипунові й мені. При цьому він почав описувати, який це буде розкішний концерт.

— Це буде,— сказав він,— над концертами концерт: мій Гриша буде грати, німець акомпанувати, а Марчелла Ембріх співати. Ви, може, хочете знати,— сказав він,— хто така Марчелла Ембріх? Це друга Патті, хоч ні, яка там .Патті? Вона в десятеро, в сто, тисячу разів більша за Патті. Коли Патті вперше почула, як Марчелла співає, вона кинулась її обіймати й сказала: "Ми дві зірки — я зірка, що пригасає, а ти зірка, що сходить" — і заплакала... Певна річ, ні з ким іншим Ембріх не виступала б у концерті, хоч би її в золото вбрали, але з моїм Гришею — то зовсім інша річ...

І пішло... Тільки й мова, що—Гриша, Гриша, Гриша...

Мені хотілося б уже побачити й послухати цього Гришу.

Нарешті дочекалася. Побачила й послухала його. Мушу тобі сказати, мій дорогий друже, що я бачила перед собою двох Гриш, тобто бачила я одного Гришу, а слухала зовсім іншого. Той Гриша, якого я побачила в першу хвилину на естраді, був уже досить дорослий парубійко, хоч іще в коротких штанцятах, опецьок з пухкими щічками, ластовинням на обличчі і з очима, як щілинки. Коротше кажучи, цілком звичайний парубійко. Коли зустрічаєш такого на вулиці, звертаєш на нього увагу, як і на тисячі інших. Єдине, що впадало в око, це лаковані з широкими шнурками черевики, які здавалися трохи завеликими на ньому — надто великі ноги для "вундеркінда",— і широкий білий круглий комір, перев'язаний великим бантом. Більше нічого не вражало. Зате коли він узявся за скрипку, провів смичком по струнах,— парубійко з пухкими щоками й ластовинням на обличчі зник, а натомість з'явилася зовсім інша людина, з іншим виразом обличчя, з іншими очима — великими, блакитними, небесними очима. Дивна річ — де вони були, оті очі?.. А може, це мені тільки здавалося? Бо коли він закінчив грати й публіка почала шаленіти, переді мною знову стояв той самий опецьок з широким коміром і бантом з довгими кінцями. Спокійно стояв він перед публікою, яка не тямилася від захвату, спокійний і холодний, як крига. Він ледве помітно вклонявся. Його, може, десять разів викликали, і щоразу, виходячи, він крокував твердо, холодно й спокійно, як людина, певна того, що заслужила ці оплески. Після нього виступила уславлена співачка Марчелла Ембріх. її спів я відмовляюсь описати. Голос її, наче бальзам, вливається безпосередньо в серце. Слухаєш її зачаровано й дивуєшся: звідки береться така легкість, щирість і сила. Ніякого напруження не чути в її співі. Пісня лине невимушено, і тобі здається, що то не людина співав, а грає скрипка.

Коли виступає Марчелла Ембріх, разом з нею співає все довкола, цілий світ. Ти забуваєш тоді, де ти й чи взагалі є щось інше, крім цієї чарівної, легкої, зворушливої небесної мелодії.

Ось як співає Марчелла Ембріх! Можна сказати, що того ранку я була, як у тумані, як уві сні, немовби на іншому химерному світі. Слідом за нею вдруге виступив парубійко з пухкими щічками й ластовинням на обличчі. Ось він знову провів смичком по струнах, знову його скрипка заговорила, заспівала, заплакала, як людина. Знову зник з-перед очей пухкий з ластовинням парубчи-на, а натомість стояв тепер інший Гриша Стельмах. На естраді стояв чарівник, що зачаровував і приваблював до себе всіх у театрі. Ні, я неспроможна змалювати тобі і десятої частини того, що пережила того ранку. Який то був концерт! Важко сказати, хто з цих двох мав більший успіх: Гриша Стельмах чи Марчелла Ембріх. Уяви собі, публіка обом не шкодувала оплесків. Проте мені здається, що його зустрічали тепліше і йому виявляли більше любові, ніж їй. Він закінчив останню п'єсу програми, і вся публіка, як один чоловік, просто збожеволіла. Як можна так обожнювати людину? Щоправда, те, що він зіграв потім на біс, було божественно. Більше ніж божественно.

Шостий лист

Мій найкращий, найдорожчий друже!

В попередніх листах я почала розповідати тобі про моє знайомство із славетною Марчеллою Ембріх і трохи забалакалась про концерт. То був перший серйозний концерт, який я будь-коли в житті чула. Потім я була на багатьох великих серйозних концертах. Але цей я повік-віку не забуду, може, тому, що він геть змінив мене, вплинув на все моє майбутнє, як ти переконаєшся з дальшої розповіді.

Ніби наново народившись, сповнена нових думок і нових надій, я виходила з театру разом з усією публікою. В моїх ушах усе ще бриніли солодкі звуки, чарівні акорди, небесні мелодії. Я не бачила перед собою нікого, крім цих двох: Марчелли Ембріх і Гриші Стельмаха, нічого не чула, крім її співу та його гри. Багато глядачів затрималися на майдані перед театром, чекаючи, певно, поки ці двоє вийдуть. Я теж залишилась чекати. Під'їхав автомобіль, і в нього сіли троє: Марчелла Ембріх, Гриша Стельмах і ні-мець. Гришин батько, Меїр Стельмах, стояв біля них, зігнувшись утроє й широко всміхаючись. Публіка проводила їх з театру гучними оплесками, а на майдані ще дужче аплодувала. Ці троє поїхали автомобілем, зникли, як сон, а я стояла, зачарована, й дивилася вслід обом щасливцям... Мушу признатися, що в цю хвилину дурна думка закралася мені в голову: "Чи я теж буду коли-небудь Мар-челлою Ембріх? Чи й мене проводжатимуть оплесками?.. Будь-що-будь, а я мушу добитися побачення з Ембріх! Хочу, щоб вона послухала, як я співаю, може, скаже, що мені треба робити, щоб теж стати Марчеллою Ембріх..."