"Був я, хай бог милує мене, вас і всіх наших друзів,— так починає Стельмах, зітхаючи й посміхаючись, розповідати свою біографію, і обличчя йому сяє,— великим бідаком, злиднем, жебраком, капцаном та ще мав повну хату дітей і ні шматочка хліба. Проживав десь у маленькому містечку, що зветься Махнівка чи Яхнівка (я забула цю назву), а жив з того, що шив шапки селянам, ходив за три милі на базари продавати свій крам, може, пощастить що-небудь заробити. Чоботи, хай бог милує мене, вас і всіх наших друзів, були перев'язані мотузочками, щоб, крий боже, підошви не відірвалися, а пальтечко на плечах, мов решето, самі дірки. Мороз великий, сніг рипить, вітер б'є в обличчя, а серце хляне від голоду. Дома, хай бог милує мене, вас і всіх наших друзів, лежить хвора жінка, повна хата маленьких діточок. Найстаршому не було тоді ще й шести років. Гершком звали його тоді; змалку був дуже вдалий, не дитина, а золото. Удень і вночі бавився з двома паличками і грав, грав, грав. "Гершонько, що ти робиш?" — "Граю на скрипці". Одного разу купив я йому просту селянську скрипочку за якихось три злотих. Побачивши скрипку, дитина аж заплакала. Де вона бачила скрипку? Хто їй показав, як треба грати? Щоб я разом з вами ніколи не знав, що таке голод і злидні,— розповідав Стельмах,— як я цього не знаю. Дитина самотужки почала цигикати й цигикала так довго, аж поки навчилась грати якісь мелодії.
Трапилося так, що в тому містечку жив великий пан, граф чи князь (цього точно я вже не пам'ятаю). Містечко йому належало. Довідався пан, що в його містечку в якийсь бідний шапкар, а в того шапкаря незвичайний хлопчик — грає на скрипці так, що за душу бере. Пан наказав привести до нього шапкаря разом з хлопчиком і 8 скрипкою. А коли пан наказує, не можна бути свинею, треба йти. Прийшов він до пана з хлопчиком і з скрипкою. Хлопчика поставили на стіл, і він заграв раз, і вдруге, і втретє — пан зразу захопився його грою, а пані почала дитину обіймати й цілувати. На столі з'явилися чай, кава й закуски: булки, яєчка, варення — все, що євреєві можна їсти.
— Сідай, — звернувся до шапкаря пан,— сідай, чого ти стоїш? Чи ти розумієш, який у тебе скарб? У тебе,— сказав він,— коштовний діамант. Ти — мільйонер. Шкода тільки,— сказав він,— що ти проста, темна людина. Ти будеш,— сказав він,— душогубом, якщо не подбаєш, щоб дитина поїхала до міста вчитися, вивчати музику!..
Батько на це йому відповів:
— Вельможний пане! Тобі, певно, легко сказати — "вивчати музику". Я, хай бог милує мене і всіх людей, бідний єврей, злидар, харпак, без копійки в кишені і маю повну хату маленьких дітей...
— На це пан відповів йому:
— Нехай воно тебе не турбує. Віддай хлопчика мені, то я виведу його в люди...
Так сказав йому пан, а пані притакувала, киваючи головою. Але ж Стельмах не з тих людей, що їх на копійку десяток. Він собі подумав: поки пан виведе його дитину в люди, в нього, батька, залишиться менше на одну дитину, а в єврейському загалі — менше на одного єврея...
— Ні, вельможний пане,— сказав він,— так діла не буде. Ти краще накажи запрягти коней і позич мені кілька карбованців на витрати. Я поїду з дитиною до Бердичева. Це, нівроку, велике місто, там повно багатих людей...
Так воно й було. Прибувши щасливо з хлопчиком до Бердичева, вони почали ходити по місту. Великий центр. Кипить, як у казані. Люди, висолопивши язики, заклопотано сновигають туди й сюди. А на них ніхто не дивиться. Дитина, бідолашна, хоче їсти, і, як на те, в літню пору повно яблук, груш та сливок. Дитина плаче, так їй хочеться сливок, а в кишені, сказати б, ні шеляга. Він зупинив одного, другого, шукає поради, тільки поради.
— Що робити, люди добрі? Так, мовляв, і так, маю, як бачите, коштовний діамант, цілий мільйон...
Всі дивились на нього, як на божевільного: вештається з голим і босим хлопчиком якийсь обірваний, обшарпаний голодранець і каже, що має мільйон. Стельмах почав їм пояснювати, розповідати, що сказав пан, та хотів їм показати, що саме його хлопчик уміє. А вони висміяли його, ще й вилаяли! Це його образило. Тоді він пішов до молоді, до одного юнака, до другого, розповів, що сказав пан, і попросив їх дозволити, щоб хлопчик заграв, хай тоді побачать, на що цей хлопчик здатний... Вислухавши хлопчика, вони спитали Стельмаха:
— Чого ж ви, власне кажучи, хочете, пане добродію?
Чого йому хотіти? Йому треба хоч кілька карбованців,
щоб було на що повернутись додому... Тоді озвався один з молодих людей:
— Знаєте що? Ми вам улаштуємо концерт!
Шапкар подумав собі: "Чорти їх батька зна, що це таке "концерт". Але коли вони кажуть концерт, нехай буде концерт..."
Одне слово, хлопчик їм сподобався. Молоді люди найняли зал, надрукували афіші й пішли по хатах спродувати квитки — ніхто не купує. Кепська справа. Що ж воно буде?
— Не турбуйтеся,— сказали вони,— до концерту ще далеко.
Настав вечір концерту. Вже восьма година. Дев'ята година. Пїв на десяту — нікого немає. Тільки десь об одинадцятій зібралося, може, з десятеро юнаків. Почали роздивлятися: де хлопчик? Хлопчик спить. Насилу розбудили. Поставили на стільця. Хлопчик розігрався — ну-ну! Оце так був концерт. Дитину оточили і ну тиснути, цілувати, мало не задушили. Але що з того, коли не було навіть чим заплатити за залу? Повернулись додому, тобто до заїзду, стомлені, розбиті, голодні. їсти, сказала хазяйка заїзду, вже пізно... Хоч би ліжко, де переночувати... але хазяїн зажадав, щоб йому спершу заплатили. Кепська справа! Вони постелили одежину на долівці й полягали спати, поклавши замість подушки кулак під голову. Хлопчик заснув — дитина лишається дитиною. А батько лежав, міркував, мало мозок не висох зовсім: як вирватися звідси? Він почував, серце йому віщувало, що тут, поряд нього, на драній одежині, валяється цілий скарб. Мільйон. Але даремно благати, кричати — я цар Соломон! * Хто повірить? З цими думками він, тобто батько, заснув, і приснився йому чудернацький сон: у центрі міста височіє слива. На самій вершині дерева стоїть його син і трусить, трусить сливу, а з неї падають батькові в руки... не сливи, а — мільйони! Мільйон за мільйоном. Мільйон за мільйоном. Батько нахиляється аж до землі, оглядається на всі сторони, піднімає ці мільйони й запихає їх у кишені. Син з верху дерева питає: