— Ну? Що ти скажеш про мого брата? — повернувся Швальб до свого компаньйона з почервонілим обличчям.
— Що я можу сказати? — відповів Гольцман нібито дуже спокійно, дивлячись на кінчики пальців.— Я вже
давно казав, що твій братик хвацький хлопець, ти не вартий його мізинця. Авжеж, добре перебувати в Чернівцях, коли маєш брата в Лондоні, про що тут розводитись? Але що ж? Я б хотів побачити телеграму.
Швальб ковтнув трохи вина:
— Хіба ти вмієш читати?
— Мені не треба читати: я тільки гляну.
— Чого ти тут не бачив? Телеграма — як усі телеграми! — промовив Швальб і показав йому телеграму проти світла з вікна. Але, перше ніж Швальб оглянувся, телеграма опинилась у Гольцмана в руках. Хвилину згодом Гольц-ман покликав секретаря, "людину з освітою", і той прочитав йому телеграму: "Якщо приїжджати, то тільки з Ра-фалеском".
Швальб жодного докору не почув від свого компаньйона. Гольцман навіть слова не сказав. Він тільки взяв телеграму і мазнув нею згори вниз Швальбові по обличчю.
Розділ 80 ХТО ВІН ТАКІ^
Відома мандрівна трупа "Гольцман, Швальб і К°" вже лаштувалася покинути Чернівці та поїхати далі в мандри. Нісон Швальб навіть надіслав з Лондона газету, де на першій сторінці було вміщено надруковану величезними кричущими літерами рекламу:
!! СЕНСАЦІЯ!!
!!! ПРИГОЛОМШЛИВА НОВИНА!!!
ЛЕО РАФАЛЕСКО, НАЙБІЛЬША ЄВРЕЙСЬКА ЗІРКА, ЯКА ВРАЗИЛА ВЕСЬ СВІТ, НЕЗАБАРОМ ВИСТУПАТИМЕ В ЛОНДОНІ У "ПАВІЛЬЙОН-ТЕАТРІ"!!!
Почали навіть уже пакуватися. Лишалося показати ще виставу в Чернівцях на бенефіс Рафалеска. До цього бенефісу чернівецька молодь готувалася разом із студентською спілкою. Квитки були спродані всі до одного. З'їхались до Чернівців молоді люди з усіх навколишніх маленьких містечок, куди театр, починаючи від Адама аж до сьогодні, ніколи не заїжджав.
Переповнений зал —гарантія успіху для актора. А надто для такого актора, як Рафалеско, що майже на кожній виставі запалювався, немовби вперше виступає на сцені і хоче показати глядачеві все, чим багата його душа. Рафалеско давно вже не почував себе так хороше, як того вечора. Він скупчив усі сили свого розквітлого таланту і цього разу створив нового Уріеля Акосту, мудрого, тихого, самотнього філософа, справжнього Спінозу. Рафалеско не прагнув до цього, але так сталося мимоволі, само собою. З надзвичайною природністю він показав, що таке справжня перемога: не той звитяжець, хто перемагає інших, а той, хто в душевній боротьбі перемагав самого себе.
Можливо, що де-небудь в іншому місці така гра не мала б такого величезного успіху, як у Чернівцях, бо на виставі були ті "елементи", які потай воювали з темрявою. Ці приховані герої, однак, рідко коли перемагали і часто падали переможені, як упав Уріель Акоста. Театр просто двигтів від гучних оплесків і нечуваних овацій. Учнівська молодь на руках винесла бенефіціанта Рафалеска, обсипала його квітами, підносила подарунки, які актори з цікавістю розглядали, а Гольцман сховав. Двоє юнаків зачитали адрес, якого ніхто не чув, крім купки студентів, одно слово, це був тріумф, що рідко коли випадає на долю навіть таких розпещених успіхом акторів, як Рафалеско.
Після першої дії Гольцман, який стояв на варті й стежив за всім, помітив серед молоді, що любить вештатись за лаштунками, якусь чудну неголену людину із знайомим заспаним обличчям та знайомими банькатими очима. Ця людина з першої хвилини не сподобалася Гольцманові. Йому не подобалося, що цей чоловік лізе просто за лаштунки, штовхається й хоче пробитися саме до Рафалеска. Гольцман попросив його ласкаво піти назад: "Дядьку! — сказав він делікатно.— Не будьте тим, що кувікає, і не лізьте туди, куди не слід..." Після другої дії знову те саме: заспана з банькатими очима людина проштовхувалась до Рафалеска, а Гольцман показав їй на двері, додавши кілька ущипливих слів: "Поводиться, як свиня. Йому кажуть: не лізь, а він прикидається глухим". Після третьої дії Гольцман піймав його вже в дверях за два кроки від Рафалеска. Він узяв банькатого за комір і викинув просто, без церемоній, побажавши "холеру в кишки" йому і всім вилупкам, що, к лихій годині, плентаються під ногами!.. А вже ген-ген після вистави, коли актори переодягалися,
Гольцман помітив здалеку ту саму заспану постать, яка все-таки прослизнула за лаштунки й заскочила до вбиральні Рафалеска. Мов розлютований тигр, стрибнув туди Гольцман. Але, перше ніж він підбіг і схопив нахабу за барки, той уже обнімався з хлопцем, і обидва цілувалися, як рідні брати.
Гольцман, широко розкривши рота й очі, прикипів до місця. Якби з того світу повернувся небіжчик батько, Гольцман не був би такий ошелешений. Він мав у цю хвилину вигляд глиняної брили, незакінченої статуї, в якій скульптор хотів відбити острах, але йому це не пощастило. Рябе обличчя Гольцмана витяглось і було дуже смішне, а його гострі очі промовляли: "Люди добрі! Шматуйте мене! Киньте моє м'ясо собакам. Тільки скажіть мені на бога: хто ця людина, що цілується з хлопцем?"
Роаділ 81
МАТИ ПОМЕРЛА
Чи пам'ятаєте касира Вені Рафаловича, заспаного, похмурого вирлоокого парубка з Голенешті, якого звали гарним ім'ям Щастя й Радість? Це був той, хто цілувався з Рафалеском.
Звідки він взявся в Чернівцях? Звідки й заради кого? Що чувати в Голенешті? Що поробляє Беня Рафалович з усією родиною? Що поробляє кантор Ісроел, канториха Лея та їхня дочка Розка? Про це все Щастя й Радість мав розповісти Рафалескові протягом цілої ночі.
Вийшовши з театру й прибувши до "Чорного півня", ці двоє забралися до кімнати Рафалеска, спитавши в Гольцмана, чи можливо, щоб їм ніхто не заважав.
— Ох, будь ласка! — сказав Гольцман, блиснувши гострими очима на те похмуре убоїще з банькатими очима, і залишив їх удвох, сказавши вголос, щоб ніхто не посмів заходити. А сам, позичивши у сірка очей, присів у сусідній кімнаті під дверима, притиснувся вухом і, не пропускаючи жодного слова розмови, підслухував усе, що відбувається між хлопцем та неголеним заспаним чоловіком з Голенешті.
— Тож слухай, голубе мій Лейбочко, що я тобі розповім,— так почав розповідь касир одноманітним голосом, хоч цього разу трохи жвавіше, ніж завжди,— я маю так багато тобі розповісти, що трьох днів і трьох ночей, розумієш, буде замало. По-перше, Голенешті — це зовсім не те містечко, що колись. Це — Одеса, Варшава, Париж! А люди — зовсім не ті люди, що раніше. І кому ми маємо цим завдячувати? Тільки єврейському театрові — пам'ятаєш? Починаючи з того театру, все в нас змінилося. Усе, чуєш чи ні, стало іншим. Що саме інше — я й сам не знаю, але інше... А про вашу сім'ю годі й казати. Ваша сім'я просто пустилася берега. Передусім хазяїн, тобто твій батько. Тільки-но ти зник того суботнього вечора — пам'ятаєш?— він наказав раз і назавжди: щоб тебе знайшли і привели. Мертвого чи живого, але щоб привели тебе! Ми подалися вдвох, я і твій брат Аншел, розумієш, шукати тебе по світах... Після слідства й допиту свідків правда спливла, як олія на поверхню: то була Щупакова робота, а дорога цього Щупака пролягала тільки до Румунії. Тому ми теж подалися до Румунії. Прибувши, розумієш, до Ясс, ми почали розпитувати: чи не бачив хто єврейських акторів, неборак, блазнів, одного з відворотним зім'ятим обличчям, а другого з хитрющими очима й з ходою вистрибом. Ми довідались, розумієш, що там бачили багатьох єврейських акторів, неборак, блазнів і в них усіх відворотні пики та хитрющі очі. Але чи ходять вони вистрибом чи без вистри-бу — цього, кажуть, вони не пам'ятають, а може, й не помітили. Іншим разом вони, розумієш, обіцяють, бог дасть, краще придивитись. Що ти скажеш на таких молдавських дурбасів? То слухай, що далі було. Побачивши, що в Яссах нічого не взнали й нічого не взнаємо, ми подалися, розумієш, далі й далі, аж поки прибули до Бухареста. їдучи поїздом, твій брат Аншел сказав мені, що нехай він не буде Аншел, якщо не спіймає тебе! Я йому відповів: "Дай боже!" Так воно й було. Прибувши до Бухареста, твій браток Аншел почав, розумієш, розкошувати — хай бог милує всіх нас! Грошей дали нам на дорогу повну шапку — чого ж йому журитися? Де тільки був який театр, кафе чи якийсь шиночок, розумієш, ми скрізь побували. Я його умовляв: "Аншел,— кажу я,— на бога,— кажу,— що ти робиш,— кажу,— ти ж гроші пускаєш на вітер!" А він мені на те: "Це не твого батька діло, мовчи!" Погано, але що робити? Я мовчу. Минає день, два і три, гроші тануть, як сніг. Він каже: "Напиши батькові, щоб переказав ще". Умовляю я його: "Аншел! Ради бога,— кажу,— чим це все,— кажу,— закінчиться?" А він мені: "Це не твого діда справа, сказано тобі написати додому — пиши!" Погано, але що робити? Я пишу. Тим часом сидимо ми одного разу чи то в театрі, чи шиночку, що зветься "Парадіз". Дівчата грають, танцюють і співають, а якась одна, Марі-неско-Міланеско звуть її, навіть досить гарна жінка, розумієш, добре вміє вициганювати гроші (тут верхня губа Щастя й Радості вперше за цілий вечір трохи піднялася в усмішці). Дивлюся, розумієш, саме коло дверей стоять дві знайомі, по-святковому вбрані постаті. Придивляюсь — я міг би заприсягтися, що це ти, Лейбко. "Еге, це він,— думаю собі,— це він, слово честі!" Я підвівся й кажу твоєму братові Ангаелу: "Аншел,— кажу я,— бачиш, він тут,— кажу!" А він питає: "Хто?" Я кажу: "Лейбка". А він на те: "Це тобі сниться,— каже,— ти спиш". Сюди-туди, поки я побіг, поки те та се, вже, розумієш, нікого не було! Погано, але що робити далі? Тим часом надходить лист з Го-ленешті, що твоя мати небезпечно хвора, і наказ, щоб Аншел негайно повертався додому. Кажу я Аншелові: "їдьмо?" А він на те: "Відпиши листа, що ми вже вибилися на справжню дорогу, нехай перекажуть ще гроші". Я йому кажу: "Аншел,— кажу,— ради бога,— кажу,— або повернемось додому, або поїдемо далі. Одне з двох..." А він мені на те: "Це не клопіт твоєї баби, тобі сказано писати, пиши!" Погано, але що робити? Тоді я сів і написав, розумієш, листа до Голенешті, твоєму батькові, звичайно, натяками: так, мовляв, і так, пишу, справа така, щоб ви знали, пишу, що наша подорож даремна. Шукаємо торішній сніг, пускаємо гроші на вітер, а путнього нічого не робимо. А те, що я вам писав досі, що ми тут гори перевертаємо, я вам писав тільки тому, що Аншел мені наказував писати. Що я мав робити, пишу, я ж тільки служник: мені кажуть писати, я й пишу. Отже, щоб ви більше грошей не переказували, пишу, а коли припините переказувати гроші, ми, кінець кінцем, змушені будемо повернутися додому. Отак написав йому натяками... Бо що я мав робити? Скажи, може, я не так робив? То слухай далі. Не минуло, розумієш, восьми днів, як надходить телеграма до Бухареста, коротка, але "радісна". Тільки три слова: "Приїздіть, мати померла".