Мандрівні зірки

Сторінка 59 з 148

Шолом-Алейхем

Директор театру "Гольцман, Швальб і К°"

Надіславши листа, Гольцман почав виглядати гостей з дня на день. Але даремно було його чекання: замість сподіваних гостей прибув лист від матері. Вона писала, що листа його одержала і дякує богові, що він здоровий. Вона теж, хвалити бога, цілком здорова, та й Златка, хвалити бога, цілком здорова, дівка, нівроку, коли б він її побачив, то не впізнав би, а що він пише, щоб приїхала, то вона напевне полетіла б до нього, якби мала крила, але ж як їй їхати, коли це повинно коштувати стільки грошей: витрати на двох, а тут ще кордон. Якби вона мала те, що коштуватиме тільки залізниця, вона давно б уже видала заміж Златку. За жениха вона не журиться, женихів хоч греблю гати, дівка, нівроку, якби він побачив, то не впізнав би... І так далі...

Це так роздратувало Гольцмана, що він негайно переказав гроші та написав їй гострого листа, щоб вона, не барячись і хвилини, приїхала та не сміла навіть думати про сватання, а взяла б Златку і, ради бога, негайно приїхала!

Після цього листа надіслав ще листа і ще одного, аж поки бог зласкавився. Одного літнього вечора, це було в маленькому галицькому містечку,—за хвилину перед підняттям завіси в театрі почувся гамір. У чім річ? Якась бідна жінка з дівчиною допитується Гольцмана і хоче вдертись до театру без квитка, а її не пускають.

— Чорти вашому батькові! Шибеники — це ж мої гості! — нагримав Гольцман на своїх колег і вибіг надвір.

— Твої гості?! Поздоровляємо! Дай тобі боже радості й утіхи,— відповіли йому його колеги і пішли слідом за ним глянути на Гольцманових гостей.

Розділ 75

БІДНА БРАЙНОЧКА КОЗАК

Був серпневий ясний холоднуватий вечір. Місяць ще не зійшов на небосхилі, щоб освітлювати землю. Але зірок, що поодинці показувались, одна по одній, було вже досить, щоб розігнати вечірню темряву і достатньо освітлити постаті Гольцманових гостей.

Насамперед впадала в око висока, худа, висхла, кощава жінка, що скидалася на виснажену шкапу. Обшарпана, обірвана, навантажена бебехами — перинами, подушками, ковдрами і просто старим ганчір'ям,— вона кожному заглядала в очі, шукаючи, де тут у натовпі її син? Біля неї, як лоша, тримаючись материного фартуха, стояла юна дівчина, майже зовсім дитина, із зашарілими свіжими щічками, з дещо загостреним дитячим носиком і густими бровами над соромливими очима, що втупилися в землю. Одягнена була вона в дешеву ситцеву спідничку і в легку бежеву кофточку, а поверх цього старе поруділе пальтечко, яке погано застібалося і підкреслювало округлі форми — ознака, що тут стояла вже не дитина, а доросла дівчина.

Актори, що вискочили надвір поглянули на Гольцманових гостей, дали спокій старій, яка, кінець кінцем, по очах впізнала, хто серед них її син, і кинулась до нього з плачем та почала чоловічим голосом тужити: "Ой лишенько! Ой громом мене вдарило! Нещасна я мати! Оце ти, Герш-Бере! Сину мій любий!"

Актори з далеко більшою цікавістю кинулись розглядати молоду вродливу дівчину, що стояла осторонь у тісному пальтечку й чекала на брата.

Напрочуд симпатична була ця юна, наївна, просто одягнена дівчина із зашарілими, наче персики, щічками та з густими бровами над опущеними очима. Вся її постать свідчила про молодість, свіжість і безневинність. Ніхто з акторів слова не вимовив, крім Швальба, який пробурмотів: "Яке яблучко! Так би й гамнув його!"

Проте цей дотеп Ізака Швальба пішов з вітром, немовби ніхто його не чув. Там, де муляють очі тільки збляклі, зморщені, підмальовані обличчя з фальшивими зубами, підведеними бровами, чужим волоссям, з неприродно високими підпертими корсетом бюстами, з удавано вимученими усмішками на підфарбованих губах, справляє разюче враження поява дівчини, молодої, свіжої і здорової, з природним кольором обличчя. її оглядають, оцінюють і дивуються. І згадують, що колись кожен з них теж був молодий, свіжий, здоровий, з природним кольором обличчя...

Але, незважаючи на те, що Гольцманова сестричка справила, як видно, таке добре враження на акторів, сам Гольц-ман почував себе не дуже зручно. Йому було неприємно, що до нього, директора трупи, який живе по-людському, одягається по-людському і заробляє по-людському, прибули гості — мати й сестричка,— що мають вигляд жебраків. А тут, як на те, зібралася вся трупа, стоїть і спостерігає його ганьбу. Це йому допекло, і він нагримав на акторів, змішав їх з багном, за одним разом показавши своїм гостям, що він, Гольцман, хвалити бога, хазяїн, директор театру і що всі тут під його рукою. І не тільки на акторів може він нагримати та вилаяти їх. Гольцман як схоче, може дати доброго прочухана і своєму компаньйонові Швальбу. Він нагримав і на Швальба:

— Послухай-но, мурмило товстопузе, бездонна пелько, і ти теж тут разом з усіма оцими йолопами?!

За одну мить усіх акторів наче вітром розвіяло. Режисуру в театрі Гольцман передав того вечора своєму компаньйонові Швальбу, а сам забрав гостей з пакунками, перинами, подушками, ковдрами та іншим лахміттям і подався з ними до себе в заїзд.

*

*

Другого дня після вистави Гольцман скликав усіх акторів і почастував їх пивом на честь гостей, що були вже одягнені по-святковому. Стара — в суботній вовняній хустці — схожа була на шкапу під хомутом. А сестричка, Златка, помита й зачесана, причарувала всіх не так одягом, як свіжими щічками, густими бровами, дрібними зубками й соромливими оченятами.

— Яблучко! — сказав ще раз Ізак Швальб, і цього разу всі вибухнули реготом.

Тільки двоє не сміялися. їм було не до сміху. Це примадонна Швальб і мадам Черняк (Брайночка Козак). Протягом усього ранку обидві були якось дивно насуплені. Генрієтта Швальб просто була незадоволена з того, що є на світі ще одна гарна дівчина, і гнівалась на Рафалеска за те, що зиркає на цю містечкову простачку з червоними руками й гострим носиком... У цій дівчині Генрієтта відчула конкурентку. І хоч як шукала, до чого причепитися, вона, крім червоних рук і гострого носика, не могла знайти в ній нічого, жодного ганджу! І це її ще більше дратувало.

Але якщо Генрієтта Швальб була тільки незадоволена Гольцмановими, гістьми, то про мадам Черняк треба сказати, що на неї жаль було дивитися. На її округлому, як місяць, обличчі проступали червоні плями, а на маленьких японських очах тремтіли сльози, хоч вона трималася гордовито, мужньо й удавано посміхалася.