Мандрівні зірки

Сторінка 50 з 148

Шолом-Алейхем

Однак хлопець Рафалеско навіть не звертав уваги на примадонну Швальб. Всі його думки й серце були тепер в одному місті — у Відні. Вночі уві сні й вдень увіч він бачив перед собою тільки Відень, і тільки Відень. Відень був для нього тим раєм, куди прагнула його душа. У Відні були для нього тільки двоє людей, що притягували його до себе, як магніт. Побачитися з цимп двома, а потім хоч і померти...

Те, що Розка тепер у Відні, він знав від Брайночки Козак. Він її напевно відшукає там — у цьому не було ніякого сумніву. Питання зводилося тільки ось до чого: чи впізнає вона його, і як вона тепер сама виглядає? І яка буде їхня перша зустріч? І що він їй насамперед скаже? Він їй не скаже, що це він. Ні, нехай сама його впізнає...

...І вона його зразу, тієї ж хвилини впізнає. Вони обоє кинуться одне одному в обійми. Мовчки, бо їм забракне слів. Тільки два слова: "Розко" і "Лейбко"...

До цих золотих снів долучався ще один сон — Зоненталь, Важко сказати, який із цих двох снів був йому принаднішим. Хто з цих двох посідав більше місце в його серці: Розка — його божество? Чи Зоненталь — сам бог?.. Ось він прибув до Відня. Чи знаєте ви, що таке Відень? Чим відзначається Відень? Відень — це місто, в якому живе Зоненталь. Та й що таке Відень без Зоненталя?

З калатанням у серці переступає він поріг дому Зоненталя. З ангельським обличчям і з сонячною усмішкою гарного літнього ранку дивиться на нього бог акторів та лицедіїв, великий Зоненталь, бере його за руку, заводить до себе у внутрішню кімнату розкішного палацу й садовить навпроти себе в крісло. Потім перевіряє його гру і вихваляє його так, що аж паморочиться голова. Ні, не в таких ролях повинен він виступати,— каже йому сам Зоненталь тією самою мовою і тим самим тоном, яким доктор Левіус казав йому у перший вечір їхнього знайомства. Ні, такий, самим богом даний, талант повинен виявлятися у серйозніших класичних ролях... Точнісінько те саме, що сказав йому доктор Левіус, слово в слово.

"Доктор Юліус Левіус" — прочитали наші обидва герої маленьку табличку над великою високою брамою розкішного двору із залізними гратами. Там з-поміж високих осокорів визирав міцний високий будинок, хазяйський, заможний, солідного вигляду дім, і вам здається, що будинок цей промовляє до вас: "Тут хороше. Тут затишно. Тут спокійно..."

— Чорти їх батькові, тим грошам! — не зміг стриматися Гольцман, старанно висякав носа в нову, ще не зім'яту хустку і подзвонив.

Розділ 64

ЛЬВІВСЬКИЙ МЕЦЕНАТ

Коли наші запрошені гості, Гольцман і Рафалеско, зайшли до доктора Левіуса, вони його майже не впізнали. Де поділася його широка усмішка на дружньому обличчі? Де поділася його балакучість? У себе вдома він чомусь поважніший, суворіший і стриманіший. Та й став він якось менший на зріст. На цілу голову нижчий. Зовсім не той меценат, що в театрі. Зовсім, зовсім не той доктор Левіус, що на вулиці.

Не можна сказати, що доктор Левіус зустрів їх непривітно. Навпаки, він сам допоміг їм скинути верхній одяг, завів до себе в розкішний кабінет, де було безліч книжок аж до стелі. Він посадив їх у два високі м'які фотелі й чемно розпочав з ними розмову про дуже нецікаві речі: як подобається їм Львів? ІДо вони скажуть про погоду? Одне слово, це були нікчемні сухі балачки, які ведуть в ім'я пристойності мало не в кожному аристократичному домі, куди вас офіціально запрошують на обід, а стіл ще не готовий і доводиться, голодуючи, підтримувати розмову, коли говорити нема про що. Господар дивиться на вас, як на одинадцяту кару єгипетську *, думаючи сам собі: "Який нудний гість! Проте з ним треба панькатись..." А гість дивиться на господаря, запитуючи сам себе: "Якого біса я приплентався сюди? Щоб голодувати? Хіба дома в мене немає обіду? К лихій годині!.." Настрій трошки кращає лише тоді, коли господар раптом підхоплюється, запрошує вас до накритого столу й знайомить вас з чепурною привітною господинею, а тоді садовить вас на покуті праворуч від себе, біля цієї чепурної привітної господині, наливає вам першу чарку й підсуває закуску. І ось коли різні наїдки визирають з тарілок і всміхаються до вас, принаджуючи приємним духом, ви, кінець кінцем, потроху входите в свою роль.

Згаявши в нікчемних балачках щось із півгодини, доктор Левіус схопився з місця, повів гостей через цілу анфіладу великих, високих, розкішно умебльованих кімнат, з важкими портьєрами й високими блискучими дзеркалами, і підвів їх до накритого столу. Але замість чепурної привітної господині вони побачили там, на покуті, зовсім сиве старе створіння з зім'ятим жовтим обличчям, яке скидалося на кислицю.

— Моя муттерхен — проказав доктор Левіус після того, як підійшов до неї й поцілував їй руку.

"Матуся", у перуці, шовковій сукні з діамантовими сережками й великим перлом, ледве удостоїла їх поглядом. Це був такий холодний погляд, що в їх жилах застигла кров. "Стара відьма",— прочитав Рафалеско в гострих, колючих очах свого друга Гольцмана. Дуже голодні, вони обидва, не примусивши господаря довго припрошувати їх, сіли до столу й почали вгамовувати голод, оглядаючи при цьому доктора Левіуса, бо ніяк не могли надивитися на його фізіономію, яка знову набрала зовсім іншого вигляду. На його обличчі була якась усмішка, але вона скидалася на гримасу чоловіка, якому мають вирвати зуба. Ось, здається, він набереться мужності, закине назад голову, заплющить очі і розкриє рота: "На, тягни, смикай, рви, роби що хочеш..."

Такий вигляд був у доктора. А "мутерхен"? їм здавалося, що вона думає сама собі: "Навіщо він привів сюди цих?" Ні, ніяк не знаходилось теми для розмови. А те, що говорилося, якось не держалося купи. Якби не стукотіння виделками й ножами по тарілках, можна було почути, як наші гості, мало не давлячись, ковтають кожний шматок хліба. Отак проходив обід у розкішній тиші. Вони просто зраділи, коли доктор підвівся з-за столу, поцілував руку "мутерхен" і пішов з ними назад до кабінету.

Тут господар відімкнув шухляду гарного письмового столу, витяг три різні сигари з трьох різних коробок, Гольцманові гострі очі з першого погляду оцінили, що це три сигари трьох різних сортів: кращі, гірші і зовсім паскудні. Кращу господар узяв собі, гіршу подав Рафалескові, а зовсім паскудну підніс Гольцманові.