переписаними ролями й нотами. Як вони там опинилися? Чорти їх батька знає як!
Покоївка заплакала. Швальб почав допитуватися, чого це вона раптом ні сіло ні впало розрюмалась? Покоївка розповіла йому, що каже про нього його сестра. У нашому герої прокинувся колишній Хаїм-Іцик, і він...
Ні. Обминемо цю сцену тихою мовчанкою. Кому яке діло до того, як актори живуть між собою?
Розділ 52
ЗАЛАШТУНКОВА ПОЛІТИКА
"Коли потрібний злодій, його знімають з шибениці". Цю приказку використав славнозвісний директор львівського театру Геця Гецьович: запросив до себе волоцюгу, прима-донниного брата Ізака Швальба (тепер той уже не зветься Хаїм-Іцик), замкнувся з ним в окремій кімнаті, і між ними відбулася довга інтимна розмова у чотири ока.
Того дня Швальб дуже вихваляв перед сестрою юного актора з Бухареста, почав її умовляти, щоб вона була привітніша й ласкавіша при зустрічі з Рафалеском, хоч той ще зовсім мале хлоп'я.
— Розумієш, Генрієтто? Треба забити-баки цьому малюкові, щоб він дідька лисого зміг виїхати звідси,— тоді буде гаразд нам усім... У чому полягає цей гаразд — не розпитуй мене. Згодом дізнаєшся... А що й як — ти сама повинна знати, коли в тебе є всі клепки в голові.
Швальбове напучування було даремне: наша прима— —донна ще раніше звернула увагу на парубка з безневинними, замріяними очима і з гарним русявим волоссям не тому, що була так захоплена його грою, а просто з досади.
Генрієтті, яка звикла, що всі закохані в неї, було прикро, що цей парубок тримається від неї на відстані й зовсім її не помічає. Вона вдалася до всіх засобів, якими користується кожна красуня, щоб причарувати того, кого хоче причарувати... Генрієтта кружляла навколо нього, безперервно співала й танцювала, пускала бісики, грала очима, всміхалася. Чи треба, чи не треба, а вона сміялась, щоб показати йому, які в неї маленькі білі зубки. Наче бджола навколо меду, наче метелик навколо світла, наче кажан теплого літнього вечора, вона звивалася й маячила
перед його очима. Але все це було марно. Зовсім дарма! Повторювалася стара-престара біблійна історія про Поті-феру з Иосифом Прекрасним *, але не так примітивно, як це оповідається в біблії, бо як Генрієтта Швальб була не Потіфера, так Рафалеско не був святим Иосифом...
Всі, крім самого Рафалеска, були зацікавлені, щоб у цієї парочки розпочався роман. І кожен мав при цьому свою окрему мету.
Директор Геця Гецьович, як ми вже напевне знаємо, мав на думці тільки одне: йому хотілося за допомогою примадонни переманити до себе в театр парубка з Бухареста, бо це вигідно для каси...
Сама примадонна Генрієтта взялася за цю роботу, можна сказати, більше задля спорту, щоб довести, чого може досягти вродлива примадонна. Як то? Коло неї стільки йолопів упадає, а вона не зможе полонити такого малюка?! Виходить, що ні вона, ні її гарні очі, ні шовкові брови, ні розкішне волосся, ні талія, ні фігура, ні капелюх, ні її страусове пір'я нічого не варті, нічого, навіть і насті-лечки? Якщо так, то пропащі світи!.. І вона взялася за роботу ще з більшим запалом.
її брат Швальб мав при цьому свої задуми: йому просто подобався такий наречений. Досить уже всім цим шалапутам пурхати навколо його сестри, а йому бути біля неї постійним дармовим сторожем і костоправом... Час уже, щоб Генрієтта знайшла собі до пари пристойну людину, бо така дурепа з вродливим личком, як його сестра, може залюбки потрапити до рук якого-небудь ледацюги. Тим-то Швальб постарався насамперед заприятелювати з директором Гольцманом, здобути його довір'я трохи лестощами, а трохи дармовими обідами,— і вони здружилися, водою не розілляти.
Гольцман, бувши розумним, як вони всі разом узяті, а може, ще розумнішим, дуже добре бачив, що тут робиться, і сміявся з усієї цієї витівки. Є гадка, що він був далекоглядніший. Він хотів піймати на гачок цю вродливу примадонну з її братом Швальбом та ще кількох хлопців з театру Геці Гецьовича. А чому й ні? Чому не пошити в дурні цього лобуряку з його попихачами?..
До речі, наш Гольцман,— треба сказати чисту правду,— сам накидав оком на Генрієтту. Може, вона призвичаїться до нього, цебто до Гольцмана, і з часом — мало що трапляється?.. Адже вік парубкувати теж не личить... Ну, якщо вона тепер до нього байдужа, то й на це є рада. Бенефіс, подаруночок, і ще раз бенефіс, і знову подаруночок, а головне, щоб бряжчало в кишені — чорти їх батькові, цим грошам!..
Так думав сам собі наш директор Гольцман і був страшенно задоволений з того, що ця гарнюня пускає бісики його Рафалескові.
Він тільки не міг зрозуміти, чому так огинається цей дурний хлопець, чому втікає від примадонни Генрієтти Швальб? І що взагалі сталося з ним тут, у Львові? Чого він такий замислений і має більш засмучений вигляд, ніж будь-коли?
Розділ 58 БРАЙИОЧКА КОЗАК
Першого вечора, коли Гольцман прибув із своєю трупою на гастроль у Львів до театру Геці Гецьовича, він побачив за лаштунками знайому, невисоку на зріст, постать. А що лаштунки львівського театру ще й досі, кажуть, не освітлені електрикою (є тільки одна гасова лампа, яка страшенно чадить),— то він не зразу второпав, хто це. Якусь мить йому здавалося, що він її знає, а потім подумав, що то йому здається. Але знайома постать підійшла до нього трохи ближче, широко розкривши рота від сміху. Ознака, що і його впізнали. Він підійшов до неї ще ближче, добре придивився і відсахнувся:
— Брайночко Козак?!
— Гоцмах?!
— Тс-с... Нехай ніхто не знає, що ми знайомі... Лишенько, що з вами? Ви ж іще більш погладшали, ніж підросли! Ви тут працюєте в цього лобуряки Геці Гецьовича? Давно вже? А де наш Щупак? А байстрюк Шолом-Меїр Муравчик? Холера забрала б їх обох протягом однієї ночі!..
— Амінь,— сміючись, сказала Брайночка Козак. Але задзеленчав дзвоник і зібрались актори, та й режисер не давав спокою, бо вже час підіймати завісу: глядачам увірвався терпець, тому ці двоє змушені були розлучитися до першого антракту, умовившись між собою, щоб ніхто не знав, що вони будь-коли знали одне одного...
Гольцман пішов до свого юного друга Рафалеска в його артистичну вбиральню і сказав йому по секрету на вухо, що оце тільки зустрівся з Щупаковою актрисою, мадам Черняк, або з Брайночкою Козак, яка грала колись разом з ним. Він напевне її пам'ятає. Низенька й товстенька... Він кілька разів нагадав Рафалескові, щоб, коли зустрінеться з нею за лаштунками, удав, ніби бачить її вперше.