Мандрівні зірки

Сторінка 37 з 148

Шолом-Алейхем

Чим же, власне кажучи, так полонив глядачів цей юний актор? Судячи з того, що писали тоді рецензенти,— тільки одним: тим, що "він скрізь і завжди безпосередньо-серйозний, простодушно-наївний, правдивий, як сама правда, і природний, як сама природа".

"Вся єврейська мандрівна трупа,— писав один рецензент,— ламаного шеляга не варта без Рафалеска. Без Ра-фалеска театр — як і всі інші єврейські театри — мертвий, як цвинтар; це балаган, комедіантська буда, блазенство. Але з тієї хвилини, коли на сцені з'являється Рафалеско, стає світло в усіх закутках, світло, тепло й затишно, і все оживає, все рухається. Це вже більше не сцена, не театр... Це вже саме життя".

Отак писали про нього критики, рецензенти. А глядачі? Що казали глядачі? Єврейські глядачі, які й досі не дуже розпещені ні театром, ні добрими п'єсами, ані знаменитими акторами,— товпилися, дивом дивувалися цій новій зірці, цьому чарівникові Рафалеску. Вони обсідали театр, билися за квитки і, не шкодуючи долонь, плескали "браво". Щоправда, приходили не тому, що розумілися на мистецтві, а просто з міркувань, що коли люди хвалять його, тож не божевільні вони? Проте майже кожний, сидячи в театрі, почував, що він бачить перед собою щось нове, якусь нечувану, надзвичайну й незрозумілу силу. Виступала людина, що, здавалося б, говорить зовсім звичайні слова, говорить просто, природно, без вихилясів і кривляння, а змушує бриніти всі струни душі, викликає у вас приховані думки, давно поснулі почуття, і легкий мороз проймає все ваше тіло, ви хвилюєтесь разом з нею, переживаєте разом з нею і не можете відірватися поглядом від неї. А коли Рафалеско залишає сцену, з ваших грудей мимоволі виривається вигук: "Браво!"

Не дивно, що глядачі дуже цікавились ним, хотіли дізнатися, хто він, цей юний актор, цей чарівник. Звідкіля походить, де вчився? Де це в нього взялася така велетенська сила? Який він у житті, а не на сцені? Яке його справжнє ім'я?.. І мало чого ще хотілося б знати глядачам! Але хоч скільки сушили собі мозок цікаві глядачі, скільки дошукувались і нишпорили, вони не могли довідатися нічого, крім того, що цей дивовижний актор зветься Лео Рафалеско, походить з Румунії, з Бухареста, а сам він ще зовсім молодий, років вісімнадцяти-двадцяти — і більше нічого.

Найблискучішого успіху досяг наш юний актор, ця нова зірка, Рафалеско в столиці Галичини — Львові.

У Львові здавна існував єврейський театр. Директор цього театру, тобто антрепренер,— відома персона, з якою нам треба познайомитись. У нього чудне ім'я: Геця Ге-цьович.

Геця Гецьович такий самий директор, як і всі інші директори єврейських театрів, що здебільшого годують публіку тими жахливими драмами й зворушливими трагедіями під чудернацькими назвами, як-от: "Шминдер Бееец на аутодафе", "Кривава інквізиція часів Собеського", "Ізабелло, розірви сукню" і подібними до цього драматичними перлинами, що їх створювали нашвидкуруч такі пройдисвіти, як Щупак та його флігель-ад'ютант Шолом-Меїр Муравчик.

Геця Гецьович не полюбляв нового репертуару і новітніх п'єс. Тільки останнім часом почав він інколи ставити літературні п'єси, як, наприклад: "Хінке-Пінке", "Соломон Горлань", "Велфік їсть узвар" *. Але не часто можна ставити літературні п'єси. Не можна розбещувати єврейського глядача. Йому дай що завгодно, а він облизуватиме пальці, як після чогось путнього, плескатиме "браво" і довго ніяк не вгамується.

Зразу після першої аудієнції, яка відбулася між обома нашими директорами, Гольцман висловився, що отой лобуряка — так він прозвав Гецю Гецьовича — не вартий Щупакового мізинця. Він признався, що, відколи живе на світі, ще не зустрічав такого бецмана. Легше перенести Львів на інше місце, ніж чогось добитися у цього бовдура.

Сам Гольцман теж неабияк упертий. Йому вже йшлося не так про заробітки, як про амбіцію. Він дозволив цій дубині експлуатувати його, пристав на такі умови, на які іншим разом ніколи б не погодився, хіба що зовсім стерявшися.

Коли контракт на перші три вистави вже підписали обидві сторони й пішли до ресторану щось попоїсти, Гольцман досить серйозно спитав у Геці Гецьовича:

— Скажіть мені, мій любий друже, чи не трапляється часом, щоб до вас у Львів заблукала в гості холера?

— Досі бог милував, а що таке?

— Шкода. Була б хоч маленька надія здихатися вас...

Проте нічого страшного не сталося: пішли до ресторану, випили по келиху доброго вина й смачно закусили гусячою печінкою, а потім запалили дешеві цигарки "Трофік" та завели дружню розмову. Але коли треба було заплатити за сніданок, Геця Гецьович заметушився і, раптом згадавши, що в нього в кишені немає жодного гелера, хотів нишком вислизнути з ресторану, але його затримав Гольцман.

— Пане директор! Навіщо ви турбуєтесь? Директорові театру у великому місті не личить виходити з чорного ходу.

Не тільки словами в'їдався йому в печінки Гольцман. Гольцман добре знав, що після першої гастролі Рафалеска він завдасть цьому директорові нищівного вдару, якого той до самої смерті не забуде. І Гольцман не помилився.

Як і скрізь, Рафалеско своїм першим виступом полонив усіх глядачів Львова. Львівські прихильники театру, які мало чим відрізнялися від голенештинської публіки, не могли здати собі справу, чим, власне кажучи, полонив їх цей Рафалеско? Здається, такий простий, такий звичайний, такий нічим не примітний актор, без співу, без танців, тільки розмовляє спокійно, просто, тихо, звичайно і все-таки не звичайно! Кожен крок, кожен порух, кожне слово його такі природно прості, а говорить він зовсім не як зі сцени, зовсім не як актор. Говорить, як кожен з нас, як я з вами, а проте — дивна річ! — його хочеться бачити й слухати, бо всі інші проти нього виглядають, як ляльки, манекени, як олов'яні солдатики.

— Хто він такий, цей витівник? — допитувалися глядачі.

— Бог святий його знає! Якийсь Рафалеско з Бухареста.

Так було першого вечора. Другого вечора театр був

повнісінький, а на третю виставу вже не можна було дістати квитки і всі набилися, як оселедці в бочку. Геця Ге-цьович ходив невідступно за Гольцманом і насилу домігся, щоб той з трупою залишився хоч би ще на три гастролі.