А Генрієтта Швальб давно вже не була така весела, як цього вечора. Вона опустилась на стілець Рафалеска, що навпроти дзеркала, закинула голову назад і, дивлячись у дзеркало на свої білі зуби, так засміялася, що перукар подумав: "Чи ж мало одного божевільного, то маєш ще цю навіжену..."
— Ні! — знову й знову повторювала Генрієтта.—
Треба було подивитися, як ці двоє взялися за руки і дременули з ложі через увесь коридор, як блискавка, шугнули на вулицю до автомобіля, а публіка: "Браво, Стельмах!" Чиста тобі кумедія. Водевіль, ха-ха-ха! Ха-ха-ха!..
— Швидше! Починається третя дія,— вигукнув високий джентльмен, просовуючи голову в убиральню Рафа-леска. То був режисер "Нікель-театру", людина з пташиним обличчям, без будь-яких слідів брів над червоними очима. Він стежив, щоб актори й актриси виходили вчасно на сцену.
Почувши "швидше", наша примадонна підхопилася, звільнила стілець, а Рафалеско, опустивши голову, знову сів гримуватися, перукар знову взявся за свою роботу з усією серйозністю артиста, який знає, що має робити. Незабаром перука опинилась на своєму місці, знову була приліплена маленька борідка, мазнув сюди, мазнув туди — і Уріель Акоста вже знову стояв готовий виступати на сцені перед публікою, яка вже трохи заспокоїлась і нетерпляче чекала виходу гастролера, нової зірки Лео Рафалеска з Бухареста.
Але замість "зірки з Бухареста", замість симпатичного Уріеля Акости, на сцені сидів коло письмового столу несимпатичний Менаше і навіював нудьгу на всіх монотонними розмовами про книжки, рахунки, цифри. "Чи довго ще морочитиме голову цей старий шкарбан?" — думала публіка, поглядаючи на двері й чекаючи, коли вже нарешті з'явиться Уріель? Нарешті двері відчинилися, але замість Уріеля прийшла Юдіф, і між нею та її батьком Менашем зав'язалась довга розмова без кінця й краю. "Кінчиться це коли-небудь чи ні?" Хвалити бога, ось зайшов лакей:
— Доктор де Сільва прибув.
— До дідька! — тихенько сказав хтось із публіки.— Під три чорти доктора де Сільву. Уріеля Акосту давайте сюди! От нудотники... Поки подадуть варення на стіл, треба спершу вижлуктити відро води... О! Ось він, нарешті.
Зайшов Уріель Акоста і зупинився коло дверей, склавши руки на грудях. Дрож пройняв увесь театр, запанувала тиша — муха не пролетить. Всі приготувалися слухати якісь нові слова, високі думки, побачити надзвичайні рухи. А Рафалеско блукав поглядом по всьому театру і ледве чутно промовив:
"То я, де Сільва..."
— Трохи голосніше! Голосніше! — вигукнув хтось на гальорці, а народ підхопив:
— Голосніше! Голосніше!
Але Рафалеско ледве ворушив губами:
"Чи може проклятий судом підійти до святого оборонця чистих душ?"
— Голосніше! Говори гучніше! — далі кричали з гальорки.
— Замовкніть! Тихше! Заспокойтесь! — відповіли з партеру, та галас все дужчав.
Рафалеско, який не звик до такого прийому, глянув угору. Він не розумів, що означають ці вигуки. Йому здавалося, що він говорить досить голосно. Він зніяковів й забув, на чому спинився. Ще раніш ніж де Сільва закінчив свій монолог, в якому мав пояснити Акості, що робити в рабина Бен-Акіби, Уріель спитав у нього: "Відмовитися? Це слово звучить для мене так незвично..." І замовк, бо той, хто виконував роль доктора де Сільви, актор з важкою ходою й товстими губами, метнув на нього сердитий погляд і сказав пошепки:
— На бога! Чого ви вискакуєте поперед батька?..
І закінчив голосно: "Я оце йду з трибуналу, Акосто. Вони вже трохи лагідніш..."
Акоста відповів: "То я добре знаю. Я давно вже шукаю шляхів. Але яке відношення має одне до одного?"
— Здорова, кума, на базарі була!..— пролунав голос з гальорки, і весь театр, як одна душа, стрепенувся. Почувся регіт, як луна далекої громовиці в лісі. Регіт дужчав, а бідний Рафалеско, який не звик вдаватися по допомогу до суфлера, кинувся тепер до суфлерської будки й побачив, як той чогось дивно жестикулює, показує йому щось на мигах, моргає очима. Але Рафалеско не розумів, чого хоче від нього суфлер.
Він і сам уже відчув, що з роллю не гаразд, що під ногами в нього хитається грунт, ось-ось він упаде. Він віддався на божу ласку, як людина, що пустилася берега. "Хай йому чорт—гірш копи лиха не буде!.."—і звернувся до де Сільви, аби щось сказати:
"Як я бачу, мені нема про що з вами говорити..."
— Достеменно! — почувся той самий голос з гальорки, і весь театр зайшовся сміхом.
Уже ніхто не чув ні доктора де Сільви, ні монолога Уріеля Акости, який він, залишившись сам, виголошує гордовито, що "каятись він не може і голову перед раби" нами не схилить". Публіка не припиняла сміху й тоді, коли прийшла сліпа Естер з її двома синами. Не допомогло й те, що Рафалеско закінчив свою роль у третій дії з піднесенням. Марно! Нехай тепер він грає, як сам господь бог, йому ніщо вже не допоможе. Публіка була схвильована, роздратована й сердита на куміра, на небожителя, якому вона щойно вклонялася. Всі почали гукати, тюкати, свистіти. Вороги містера Нікеля й противники з "кібецарні" мали рацію, коли сказали, що вечір довгий, до кінця ще далеко, а трагедія "Уріель Акоста" має п'ять дій. Вони дожилися помсти, а Рафалеско мав такий страшний провал, якого вони й самі не сподівалися.
Розділ 68
МУРАВЧИК ЗА ЛАШТУНКАМИ
Останню сцену останньої дії, де Уріель Акоста кидається навтіки, Рафалеско провів блискуче. В ньому знову пробудився великий артист. Він схопився за голову і з особливим палом, з надзвичайною силою, наче прокинувшись від сну, вигукнув лев'ячим голосом:
"Досить!.. Лишіть мене! Лишіть! Я йду... Я біжу!" — і вибіг за лаштунки. А там відчув, що заточується, що обертом пішли перед очима декорації — він упав на руки першого стрічного, якогось незнайомого чоловіка, невисокого на зріст, у зім'ятому капелюшку і з хитрющими очима. Цей чоловік, помітивши, що Уріель Акоста непритомніє, підбіг, підхопив його і хрипким голосом гукнув до інших людей, що були за лаштунками:
— Чого ви стоїте, як глиняні опудала? Води дайте сюди, води!
Через кілька хвилин Рафалеско, простягтись на дивані і вже цілком заспокоївшись, лежав у своїй вбиральні, а коло нього на дзиглику сидів Шолом-Меїр Мурав-чик (то був він).