Та менше з тим. Він на цьому збитків не має. Можете не турбуватися про його заробітки. Одна тільки перерва була в нас тут: осінні свята. Думаєте, може, через бого-мільність? Про Америку не турбуйтесь. Америка, хвалити бога, вільна країна, ще вільніша, ніж Лондон. Кожен тут робить те, що хоче. Заходять осінні свята, один поспішає до синагоги помолитись, а другий працює. У судний день, наприклад, коли один плаче під час молитви, іншому хочеться якраз піти на бал, він так і називається "Бал судного дня". Збирається там молодь, один до одного, і, сидячи за кухлем пива та закусуючи свинячою ковбасою, викликає господа бога на диспут. Ну й дають там чосу старому єврейському богові за його порядки, за те, що допускає переслідування євреїв і погроми. Добру прочуханку дають йому, щоб не забував протягом цілого року до наступного судного дня... Вільна країна — нічого не вдієш!
Одне слово, перерва, яку ми мали тут на свята, сталася зовсім з іншої причини. Наша Роза, бідолашна, зосталася сиротою. Помер її батько, що був кантором у маленькому містечку. Що ж, помер — нехай йому земля пером. Кожну людину може спіткати, не доведи господи, що помирає батько, але побачили б ви, що з цією дівчиною скоїлось! Насамперед вона відмовилася співати кілька вечорів зряду! Ви собі уявляєте, скільки збитків ми мали через це? Нічого, можете собі побажати стільки заробити, я вам щирий друг. Бо за контрактом ми повинні платити вдвічі більше за кожний виступ, який ми пропускаємо. Скільки її умовляли, скільки переконували: я, мій син і американець. Вона не хотіла ні слухати, ні бачити нас. Вона навіть розсердилась дуже. Якщо їй нагадають, сказала вона, ще один раз, вона зовсім порушить контракт — і робіть з нею що хочете. Насилу умовили її через кілька днів, щоб вона виступила, інакше нам довелося б утікати з Америки. Зате вона під час останнього свого виступу співала так, що стіни плакали й, здавалося, земля здригалась від ридання. Я сам, старий дурень, витирав очі, а мій Гриша — годі й казати! Це ви маєте одне. По-друге, вона надумала і сіла справляти жалобу. Та ще як? Просто скинула черевики й сіла на підлогу. "Господь з тобою,— кажу,— Розо-серце, що ти робиш? Ми ж,— кажу я,— серед американців, християн, аристократів, самих магнатів, мільярдерів!.." Де там? І слухати не хоче! І говорити багато не можна. Примхлива дівчина, комиза, не приведи господь! Іншому я б про це не писав. Але вам я довіряю. Ви моїх листів нікому не покажете. Ми з нею, кажу я вам, набралися лиха!.. Уявіть собі такий скандал,— і що тільки спаде дівчині на голову! — настали свята, вона одяглась і хоче піти до синагоги. "Чого це?" — "Я хочу,— сказала вона, — помолитися за душу мого батька!" — "Лишенько, розбійнице, що ти замислила? Ти ж нас усіх без ножа заріжеш!.." А вона мені каже: "Ви хіба на свято не йдете до синагоги?" — "Розбійнице! Що ти рівняєш себе до мене? Я можу,— сказав я,— ходити всюди. Я можу 'піти до синагоги, можу ходити до театру, але не ти. Адж завтра,— сказав я,— про це надрукують у всіх газ" тах!" — "Ну, то що? Чому не соромляться Мельба, ЕмС ріх, Карузо та інші? Хіба вони не ходять до церкви, коли настає свято?.." Подобаються вам такі слова? Ніде правди діти, вона має цілковиту рацію, та що з того?..
Одне слово, насилу умовили її накинути вуаль на обличчя, щоб жодна жива душа не побачила її в синагозі... Повірте, любий друже, ми з нею мали багато клопоту. Тепер вона трохи заспокоїлась, але перші дні ми думали, що апоплексію матимемо через неї! І мусили в усьому потурати їй, бо чого не зробиш ради дитини?
Тепер ви хочете, щоб я вам трохи списав країну? Після того, що я раніше написав, можете вже самі уявити, яка це країна. Боюся сказати, але мені здається, що Америка зовсім не Америка, а Палестина. Євреям, здається мені, нема чого скаржитись на Колумба: хто хоче і вміє працювати, той улаштовує собі тут життя. Взагалі музика тут у пошані, я певний, що коли б ви, наприклад, приїхали сюди, то не пошкодували б. Матимете заробітки, шану й почуватимете себе тут як дома. Єврейських газет багато. Для такого, як ви, це просто раювання. Можу сказати, що я тут купаюсь у жаргоні, як риба у воді. Настає вечір, то не знаю, до якого театру піти раніше. Наступного тижня тут почне свої гастролі гість єврейського театру, якийсь Рафалеско з Бухареста, кажуть, що це щось виняткове! Увесь Нью-Йорк ходором ходить.
Коротше кажучи, я, любий друже, дуже задоволений Америкою. От коли б я дочекався ще втіхи... Бо в дітей я ще й досі не бачу кінця-краю їхньому коханню. Скажу вам по щирості — з іншим я б не говорив про це: мені не подобається таке кохання... Одне з двох: або пан, або пропав... Доки може так тривати?.. Тепер є відмовка: вона в жалобі, сирота, батько помер. Вона хоче дати телеграму матері, щоб та приїхала сюди, до Америки, а Роза як учепиться за щось, то нехай каміння падає з неба, а вона не відступиться! Що буде, коли мати справді приїде сюди? Куди ми подінемо канториху з Голенешті? Голова мало не лусне! Єдина надія, може, канториха мені прийде на допомогу і заради неї зробимо заручини, а за одним заходом і обвінчаємо наших дітей...
Пробачте, любий друже, що пишу вам про всі сімейні справи: виллєш усе наболіле на серці перед другом і почуваєш полегкість. Я постарів і посивів від цього роману. Я вам не можу всього описати, але багато хто переконує мене: нехай усе йде так, як іде. Мені кажуть, що я занадто вже нетерплячий, занадто шалений батько! Можливо. Але що маю робити? Отакий я народився. Ніхто вже мене не переробить. Бувайте ж здорові й щасливі і пишіть мені, чи справді таки маєте намір приїхати до Америки? Для мене це було б, сказати по щирості, великим святом! Я мав би з ким наговоритися досхочу. Бо не кожний є справжній друг і не на кожного можна звіритися з тим, з чим я звіряюсь на вас...
Ваш найкращий друг
Меїр Стельмах
Головне забув. Знайомих тут зустрічаєш безліч. Але я остерігаюсь знайомих. Навіть коли я приходжу до єврейського театру, мушу ховатися, насуваю шапку на лоба і зашиваюсь у куточку. Що поробиш? Така вже наша професія!..