* Свого часу улюблена річ у репертуарі німецької сцени, особливо віденського Бургтеатру.
— На жаль, ні.
— Підійшла би і шкура вовка. '— Вовчої також нема.
— Тоді дамо Інґомарові шкуру тигра, — мовив директор після коротких роздумів.
— Шкуру тигра? Що це вам спало на думку! — вигукнув Альбін. — її ж роздобути іще важче!
— Вибачайте, — м'яко заперечив директор, — але нема нічого легшого — при певному досвіді, — як виготовити тигрову шкуру. Для цього достатньо лляної ряднини.
— Ряднина, — тупо повторив Альбін, його ілюзіям було завдано відчутного удару.
— Стара ряднина, — потвердив директор.
— Ряднина та до того ж стара, — мурмотів Альбін. — І нею ви хочете Інґомара...
— Ясна річ. Наш театральний служник, зветься Крупек, — незвичайний, універсальний геній, він малює декорації та шиє костюми, грає на флейті, працює суфлером і подає репліки, скажімо, такі: "Коней осідлано!" або "Посланець приніс вам цього листа!" Він зуміє зі старої ряднини зробити чудову тигрову шкуру. Справді, панове, — продовжував директор далі, помітивши наше здивування. — Ми не прості комедіанти, ми артисти.
Старе рядно ми одразу ж попросили у моєї тітки і передали директорові, який втішено вхопив тигрову шкуру під пахву і подався разом з нами до Лодойски-Сепелінської, вродливої розлученої жінки, котра славилася в Золочеві своєю емансипованістю та прихильністю до всього прекрасного.
Нас прийняли без усяких передмов.
Дама лежала на турецькому дивані в чудовому, але дуже сміливому негліже і смалила сиґару, мов гусар. Коли ми заговорили з нею, апелюючи до її любови до мистецтва та театру, вона, не змінивши пози і навіть не розтуливши рота, звеліла Альбінові кивком голови подати гаманець, шо лежав на секретері. Так само мовчки вийняла з нього п'ять банкнот по десять гульденів кожна і передала їх директорові театру, який від зворушення готовий був упасти перед нею на коліна.
Доки ми розмовляли про репертуар, директор прикипів поглядом до великого килима, зробленого під горностая, на якого поклала свої ніжки вродлива пані.
— Вам подобається мій килим? — запитала вона несподівано.
— Як би я смів... — став запинатися директор.
— Я переконана, у Вас з цим килимом пов'язані певні наміри, — засміялася красуня. — Говоріть!
— Я саме подумав про Барбару Радзивілову,* — прошей потів директор, неймовірно потішно скрививши пику. — Ваш килим, милостива пані, послужив би розкішною накидкою нещасній королеві чи навіть міг би стати пишним манто під час коронації...
— То беріть його! — вигукнула вродлива рішуча жінка. — Я жертвую свій килим на вівтар вітчизни!
Директор не змусив просити себе двічі, він притьмом скрутив фальшиве горностаєве хутро і загорнув його у старе рядно, глибоко кланяючись та комічно кривляючись.
В одного заможного єврея, Цукергерца, наш відважний директор конфіскував кілька пурпурових гардин, у повітового комісара — рицарський меч і два розкішні пучки пір'я, а на довершення всього, забрав у католицького священика, життєрадісного симпатичного старого поляка, уже зношене священицьке облачения та пару високих чобіт. Почуваючи себе, немов Колумб, директор попрощався з нами і поквапився до своїх апартаментів.
Ще того самого вечора ми разом з Альбіном прийшли до нього з візитом і при цій нагоді познайомилися з усією театральною трупою.
У довгій низькій залі корчми "Під сонцем" панувало пожвавлення. Столяр, старий єврей, та двоє малих помічників притягнули сюди балки, дошки та дерев'яні лати і тепер були зайняті тим, що за допомогою директора, який пороздягався й порядкував роботами, зводили в одному кінці залу сцену. В іншому кутку на підлозі розпростерли велике полотнище, на якому пан Крупек, суфлер, статист, флейтист, театральний кравець та художник декорацій в одній особі, обклавшись горщечками з фарбами, сміливо вимальовував пензлем ліс.
Чоловік у чалмі, якого нам було представлено, як героїчного персонажа трупи, старий штивний парубок з червоним носом і тремтячим голосом, і якого Крупек уже здавна намагався посвятити у таємниці живопису, сидів тепер навпочіпки над однією з куліс і з неймовірною старанністю покривав її фарбою. Поруч кілька інших акторів трупи обклеювали картонні шоломи та дерев'яні мечі золотим та сріблястим папером, а дами, вмостившись під вікном, шили собі гардероб і латали діряві трико. Усе репетувало й гупало навпереміш, мале дівча, котре під час прибуття трупи, бігло за возом, співало дзвінким голоском свою італійську арію, а вчений пудель сердито гавкав на нас.
— Ах, панове, любі панове і благодійники! — закричав директор, вітаючи нас. — Робота саме йде повним ходом.
* Знаменита польська трагедія
Завтра ми граємо... Ох, вибачте, але де Казимира, де запропастилося це дівчисько, хай покажеться на очі панам.
На його поклик несподівано з'явилася струнка, невимовно зворушливої краси дівчина, юна й горда, і спинилася посеред зали. На ній була сліпучо біла одежа, яка вирізняла її серед цього шарварку, а темне волосся, перев'язане жовтою шовковою стрічкою, спадало пишними кучерями. Великі чорні очі оглядали нас з гідністю, що трохи навіть межувала зі зверхністю.
— Розваж панів, це дуже милі панове, — гукнув директор. — Ті, що осипали нас благодіяннями.
— Не переоцінюйте наш невеликий внесок, — мовив Альбін, звертаючись до дівчини. — Це змушує нас ніяковіти.
— І не сподівайтеся, що переоціню Ваші вчинки, — швидко відказала Казимира тим дивним голосом, який кожного хапає за серце. — Спілкування з кількома голодними легковажними акторками для Вас тільки розвага, якась зміна у монотонному житті повітового містечка, voila tout!* Я не дякуватиму Вам і навіть не збираюся з Вами знайомитися. Зверніться до тих дам! — вона зневажливо тицьнула рукою на двох розмальованих актрис, котрі чипіли над костюмами при вікні і заклично усміхалися.
— Ви помиляєтеся, панночко, приписуючи нам такі мотиви, — мовив я. — Ми не пихаті аристократи, і не офіцери кавалерії.
— Ви несправедливі до нас, — пролепетів Альбін, поїда-ючи очима красуню.
— Тоді прошу вибачення, — відповіла Казимира, сердечно простягаючи кожному з нас руку. — Але з досвіду театру, особливо такого театру, як наш, ми знаємо, шо не варт довіряти виявам ентузіазму місцевих мешканців.