— Що ви вигадуєте? Дівчина належить усьому товариству, ми усі маємо на неї рівне право, — заплітаючи язиком, ледве вимовив ротмістр.
— Тепер їй доведеться поцілувати нас усіх, вам на зло! — гукнув інший офіцер.
— Правильно! Поцілувати! Поцілувати усіх! — заревів лейтенант.
— Це ми ще побачимо, — відповіла Казимира, збліднувши. — Я не дозволю таких жартів!
— Не бійтеся! Я обороню вас! — запевнив Альбін.
— Добряче б дати тому вискочці! — лютував ротмістр. — Де моя шабля?
Настала найвища пора припинити це неподобство. Директор потягнув доньку вбік, а я протиснувся до середини гурту.
— Я вимагаю сатисфакції! — галасував ротмістр.
— Я вимагаю, щоб ви попросили вибачення у Казимири або ж билися зі мною, — кричав і собі Альбін.
Нарешті шарварок стих.
На місці було складено домовленість про дуель на шаблях наступного дня, і обидві сторони розійшлися.
Ми з Альбіном пройшли лише кілька кроків, як нас наздогнала Казимира. Вона була вдягнена в червону поношену оксамитову кацабайку, а на голові мала білу хустку.
— Альбіне, Ви не смієте битися. Я не дозволю вам цього! — вигукнула вона.
— З якої причини?— спитав мій друг.
— Бо я люблю Вас, — вона впала йому на груди й заплакала...
Наступного дня дуель таки відбулася. Альбін легко поранив свого супротивника в руку, а його шабля тільки зачепила по голові, від чого йому на тім'ї вискочила ґуля. Цим неприємний інцидент і вичерпався. Коли ми прийшли до Казимири з радісною новиною, її щастю не було меж, і вона навіть не намагалася приховати своєї радости та кохання до Альбіна.
— Ти маєш якісь наміри щодо дівчини? — запитав я, коли ми удвох поверталися додому.
— Як ти можеш питати? Така чудова дівчина... Я одружуся з нею, — відповів Альбін.
— І ти справді віриш, що актриса, та ще й з таким непереможним покликанням до театру, захоче й зможе стати домогосподаркою?
Альбін оминув моє запитання мовчанкою...
Трупа ще дала кілька вистав у нашому повітовому містечку, а потім раптом знялася і поїхала геть. Разом з нею зник і Альбін. За кілька тижнів у Відні я одержав від нього листа, де він повідомляв, шо Казимира стала його дружиною, а він присвятив себе сцені, до якої його уже віддавна вабило. Він уже з великим успіхом зіграв Дона Карлоса, Карла Моора, Інгомара та Мазепу.
Минули роки, я не мав жодної вістки ні від нього, ані від Казимири, а недавно, зовсім випадково, мені потрапила до рук одна польська газета, з якої я із чималим здивуванням довідався, що обоє стали знаменитостями, відомими драматичними акторами у своїй вітчизні.
З німецької переклала Наталя Іваничук