МАНДРІВКА НА КРАЙ ЗЕМЛІ
Романтичний щоденник
Далекі береги, суворі землі, незнані води…
Я глянув на море і задумався. Стривай, стривай, з чого ж все це почалося?
Сутеніло надвечірнє небо, змовкали далі. А я, зажурений і щасливий, стояв на аеродромі. Ще мить, одна-єдина мить, загудуть мотори — і я в путі.
Дорога — як пісня: заманить далеко, полонить навічно. Затишок міської квартири. Ну що він у порівнянні з холодним полем, із шаленим вітром, із щербатим місяцем над дрімучими лісами!
Мимоволі піймав себе на думці, що лише тоді відчуваю повноту щастя, коли знаю: мене чекає мандрівка.
Літак мчав над хмарами. Внизу, оповита серпанком, лежала земля. Якось непомітно промайнули помережані дорогами степи, відголубіла стрічка Дніпра.
Курс — на схід.
Негода перетнула шлях. В Іркутську стюардесу повідомила:
— Виліт затримується.
Пасажири знічев'я розбрелися по місту.
Я пристав до гурту галасливих газетярів, які цим, першим, пробним рейсом ТУ-104 вирушили з України на Далекий Схід. Ми подалися… на засніжений стадіон.
Для гри було привілля — на полі жодної душі.
Розбившись на дві команди, почали "змагання".
Я не помітив, як у нашу команду прибуло поповнення. Смаглява тендітна дівчина, оббиваючи рукавичками сніг, йшла поряд із кореспондентом газети "Комсомольское знамя" Якубом Шаройком, розповідаючи йому щось веселе й смішне.
— Хто вона? — запитав у товариша.
— Аеліта… — пожартував він.
Знаючи, що від нього, крім дотепів, нічого не доб'єшся, я приєднався до Якуба і його подорожанки.
Віка! Світле, ніжне ім'я. І сама вона — замріяна, синьоока, з грайливими сніжинками на довгастих віях — здалася мені царівною тайги.
А потім Якуб кудись зник. Ми з Вікою вже кілька годин сидимо в напівтемному коридорі аеропорту і говоримо про все на світі й ні про що зокрема. Віка розповідає про своїх друзів-будівельників, про віддалене тайгове село, в якому виросла і куди тепер зібралася гостювати. Вона говорить — і в душу ллється світло, ніби березова шумлива снага. А може, мені тільки здалося. Може, я все це вигадав?
Сосни, розгойдані вітром, кидають на вікна рухливі тіні. Світло — тінь. Світло — тінь. Віка вмощується у крісло. Їй холодно, і я прикриваю замерзлі ноги своєю хутрянкою. Голос її поволі змовкає: царівна тайги, не дочекавшись вильоту, засинає.
Опівночі оголосили:
— Чотириста п'ятий на вильоті!
Я знаю: чотириста п'ятий — це Вічин літак.
Ми поквапливо йдемо на аеродром.
На прощання хочу сказати щось важливе, але так і не встигаю.
Причинилися двері кабіни, заревли мотори, завихрилось вітряно.
Віка полетіла.
Я самотній стою на аеродромі. Мені холодно. Чого мені так холодно? Повіяло з півночі чи, може, від пропелерів потягло.
Через годину вилітаю і я. Коли Віка стукатиме у вікно своєї хатини, коли хвилюючись прокаже: "Мамо, відчиніть", я буду вже далеко від неї, десь за високими сніговими горами. І тому в серце закрадається непроханий смуток.
Над шпилястими сопками, над пасмом острівців, що тягнуться далеко в океан, сходило сонце.
Вогненно-червоне, воно здіймалося вище й вище. Здавалося: над землею майорить кумачевий стяг.
Літак, описавши широке коло, приземлився. Здрастуй, Великий океане!
Владивосток розкидав вулиці на пишногруді сопки-пагорби. Надійне, неначе від спокуси вітрів і сонця, затінив їх парасольками беріз.
Бухти Золотий Ріг, Діомід голубими клинами врізалися в берег. Затоки Амурська й Босфор Східний обрамили сушу блакитно-переливчатою короною.
Парко. Сонце в захмар'ї, нічим дихнути.
Вгорі, над головою, ніби ажурна шаль, сріблистий туман.
На вулиці Менжинській стою перед дверима кабінету капітан-директора флотилії "Алеут". Секретар-машиністка вперто твердить одне і те ж:
— Капітан-директор на проводі!
— Та скільки ж він на ньому висітиме?! — не втримуюсь.
Погляди наші схрестились. Я відчув: передо мною "фортеця", штурмувати яку безглуздо. Тому вдався до хитрощів: сказав, що дівчину хтось кличе.
Як тільки вона переступила поріг, прожогом кинувся до кабінету.
Оцінивши мою спритність, капітан-директор, лагідно посміхнувшись, запросив:
— Сідайте!
Під скрип дверей (влетіла секретарка!), жахнувшись, я опустився на стілець.
— Машо! — мовив капітан. — Візьміть цю анкету…
Вона кинула на мене зухвалий погляд. Губи її напнулися, ладні випалити щось сердите. Але капітан-директор квапливо додав:
— Нічого, нічого, красуне, йдіть!
У кабінеті — могильна тиша. Перед директором, переступаючи з ноги на ногу, кремезний хлопець.
Директор зосереджено переглядає папери. З його уст у принишклу тишу падає:
— Так! Так!
"Т-ак! Т-ак!" — ритмічно вторить зі стіни старовинний годинник.
— Ну, а що ви, голубчику, хочете? — нарешті звернувся господар кабінету до мене.
— На "Алеут".
— Китобоєм?
— Атож.
Директор весело засміявся.
— А ви добре зважили, на що себе прирікаєте? Шторми, морська хвороба…
— Все одно візьміть!
— Не можу. Не можу, голубе! — відказав він. — Нам фахівці потрібні: гарпунери, марсові, механіки, а ви — зовсім протилежне.
Аудієнція скінчилася. Я, похнюплений, вийшов із кабінету.
На прогрітому сонцем мурі, що височить довкола китобійного управління, витираючи спітнілого лоба, сидить кряжистий юнак.
— Ну?
— Що ну? Не взяли!
— Спробуй пошукати щастя у звіробійній флотилії. Є тут така, — пояснив він і назвав себе:
— Славко.
Це був молодий ленінградський поет-романтик Владислав Шошин, який теж мандрував по Далекому Сходу.
Славко, Славко, — один ти знаєш, скільки я походив до тих звіробоїв! Обіцяють. Запевняють. Говорять, що таких, як я, стрільців давно чекає флотилія. І тут же додавали:
— Але… Зайдіть у кінці тижня.
До кінця тижня — шість днів, тому, взявши своє підводне причандалля — рушницю, маску, ласти, — з водолазами переправився на невеличкий острів. Хлопці добуватимуть трепанги, мідії, морську капусту, а я розвідаю тутешнє дно. Мені б акваланг, мені б в експедицію підводних досліджень, яка, говорить Шошин, зараз на Далекому Сході, у Татарській протоці веде пошуки легендарного судна "Паллада". Мені б… Та на перший раз досить і цього. От тільки пірнати глибоко боюся: водолази налякали медузою-хрестовиком. Кажуть, її дотик смертельний.