Ми прибули до Лісабона 5 листопада 1715 року. Коли ми сходили на берег, капітан примусив мене вгорнутися в його плащ, щоб сховатися від цікавості юрби. Він провів мене до свого дому й на моє наполегливе прохання примістив у кімнаті на горішньому поверсі, з вікнами в подвір'я. Я благав його нікому не казати про моє житті в країні гуїгнгнмів, бо найменший натяк на це загрожував би мені не тільки безліччю відвідувачів, але й ув'язненням,207 а можливо, навіть і спаленням на вогнищі за вироком інквізиції. Капітан переконував мене замовити нове вбрання, але я нізащо не хотів дозволити кравцеві зняти з себе мірку; проте дон Педро був майже однакового зросту зі мною, і вбрання, пошите на нього, непогано пришилося на мене. Він наділив мене й іншими необхідними речами, і хоч усі вони були зовсім нові, я, перед тим як їх надіти, провітрював кожну протягом цілої доби.
Капітан був неодружений і мав лише троє слуг, проте нікому з них не дозволялося прислужувати за столом; і взагалі вся його поведінка була така люб'язна, він виявляв до мене стільки справжньої людяної поблажливості, що я поступово почав звикати до його товариства. Він навіть умовив мене якось визирнути з вікна на задвірок, а ще через деякий час я наважився вийти до другої кімнати, але, поглянувши звідти на вулицю, аж відскочив назад з переляку. Через тиждень капітан спокусив мене зійти вниз, до дверей. Страх мій перед людьми поволі зменшувався, зате огида й презирство до них, здавалося, ще більше зросли. Нарешті, набравшись відваги, я почав виходити з капітаном на вулицю, хоч і мусив щоразу добре затикати собі носа рутою або тютюном.
Через десять днів дон Педро, якому я вже розповів дещо про свої родинні обставини, заявив, що честь і сумління вимагають, щоб я повернувся на батьківщину й жив дома з дружиною та дітьми. Він сказав, що в порту саме є корабель, який скоро має відплисти до Англії, і пообіцяв дати мені все потрібне для дороги. Нудно було б наводити всі його аргументи та мої заперечення. Зокрема він казав, що знайти такий самотній острів, на якому я хотів оселитися, зовсім неможливо, а в себе дома мені ніхто не завадить жити так відлюдно, як я сам забажаю.
Зрозумівши, що нічого кращого мені не залишається, я зрештою погодився і 24 листопада виїхав з Лісабона на англійському торговельному судні; але як звали капітана, я навіть і не спитав. Дон Педро провів мене на корабель і позичив на дорогу двадцять фунтів стерлінгів. Прощаючись, він дружньо обійняв мене, і я доклав усіх зусиль, щоб знести ці обійми. Дорогою я не розмовляв ні з капітаном, ні з матросами і, вдаючи хворого, просидів весь час у своїй каюті. 5 грудня 1715 року близько дев'ятої години ранку ми кинули якір у Даунсі, а на третю годину дня я прибув до свого дому в Редріфі.
Дружина й діти, які вважали, що я давно вже загинув, дуже здивувалися й зраділи; а я, мушу признатися, побачивши їх, не відчув нічого, крім ненависті, огиди й зневаги, особливо коли згадав про нашу близьку спорідненість. Бо, хоч від часу мого фатального вигнання з країни гуїгнгнмів я й примусив себе зносити вигляд єгу й спілкуватися з доном Педро де Мендесом, все ж пам'ять і уява мої були весь час заповнені чеснотами та ідеями незрівнянних гуїгнгнмів. А думка про те, що, спарувавшись із самицею єгу, я став батьком кількох цих тварин, викликала в мене пекучий сором, збентеження і жах.
Тільки-но я ввійшов у дім, дружина обняла й поцілувала мене, а я, відвикнувши за стільки років від дотику цих поганих тварин, упав непритомний і пролежав майже годину. Тепер, коли я пишу це, минуло вже п'ять років208 після мого повернення до Англії. Першого року присутність дружини й дітей була нестерпна для мене, я не зносив їхнього духу і не міг їсти в одній кімнаті з ними. Вони й досі не насмілюються торкатися мого хліба чи пити з мого кухля; не дозволяю я їм і брати себе за руку. На перші ж вільні гроші я придбав двох молодих огирів і примістив їх у чудовій стайні; їхній конюх — мій перший після них приятель, бо самий дух, який він приносить із стайні, якнайкраще бадьорить мене. Мої коні досить добре розуміють мене, і я буваю з ними й розмовляю принаймні чотири години щодня. Вони не знають ні сідла, ні вуздечки, дуже приязно ставляться до мене і люблять один одного.
Розділ XII
Правдивість автора. З яким наміром опублікував він свій твір. Він засуджує мандрівників, які відхиляються від істини. Автор запевняє, що не мав будь-якого лихого наміру, писавши цю книжку. Відповідь на одне зауваження. Метод колонізації. Похвала батьківщині. Ствердження прав корони на країни, описані автором. Труднощі завоювання їх. Автор остаточно прощається з читачем, розповідає, як житиме далі, дає добрі поради й закінчує книжку.
Отже, любий читачу, я правдиво розповів тобі історію моїх мандрів, що тривали шістнадцять років і сім з лишком місяців, і в розповіді своїй я дбав не стільки за прикраси, скільки за істину. Мабуть, я міг би, як і інші, дивувати тебе неймовірними байками, але я волів викладати самі факти найпростішим способом і стилем, бо головний мій намір полягав у тому, щоб повчати тебе, а не бавити.
Нам, тим, хто мандрував по далеких країнах, куди рідко потрапляють англійці чи інші європейці, неважко описувати дивовижних морських або суходільних тварин; але головною метою кожного мандрівника мусить бути удосконалення розуму та вдачі людей наведенням як гарних, так і поганих прикладів з життя чужих країв.
Я дуже хотів би, щоб видали закон, який зобов'язував би кожного мандрівника, перше ніж йому дозволять опублікувати розповідь про його подорожі, заприсягтися перед лорд-канцлером,209 що все, віддане ним до друку, в міру його розуміння цілком правдиве. Тоді несумлінні письменники не дуритимуть, як часто буває тепер, легковірного читача несусвітніми брехнями, аби дужче зацікавити його. Замолоду я з величезною насолодою прочитав багато книжок про подорожі, але, об'їхавши відтоді трохи не всю земну кулю й діставши змогу на власні очі пересвідчитися, які ті книжки брехливі, пройнявся невимовною огидою до цього роду творів і щиро обурююся таким безсоромним зловживанням людською довірливістю. Отож, оскільки дехто з моїх знайомих ласкаво вважає, що мої скромні зусилля можуть дати деяку користь батьківщині, я взяв собі за принцип суворо додержуватись істини і ніколи від нього не ухиляюся; та в мене й не може бути ані найменшої спокуси відійти від цього принципу, поки я тримаю в своїй пам'яті напучування і приклад мого благородного хазяїна та інших доброчесних гуїгнгнмів, чиїм скромним слухачем я мав честь так довго бути. Neс si miserum Fortuna Sinonem Finxit, vanum etiam, mendacemque improba finget.210 211