Мова в цій країні весь час змінюється, і тому ті стрелдбреги, які народилися в одному сторіччі, не розуміють тих, хто народився в іншому. З тієї ж причини, проживши двісті чи більше років, вони нездатні спілкуватися зі своїми смертними співвітчизниками (хіба що кількома загальними словами); отож вони живуть на своїй батьківщині як чужинці.
Оце, скільки я пам'ятаю, і все, що розказали мені про стрелдбрегів. Потім я бачив п'ять чи шість стрелдбрегів різного віку; їх приводили до мене мої друзі. Наймолодший з них мав уже понад двісті років. Хоч їм і сказали, що я великий мандрівник і бачив увесь світ, це не справило на них ніякого враження; вони ні про що не спитали мене, а тільки канючили сламскудаск, тобто подарунок на спомин. Це такий пристойний спосіб жебрати в обхід закону, який суворо забороняє жебрацтво, бо стрелдбрегів утримує громада, хоч, правду сказати, вельми скупо.
Цих людей усі ненавидять і зневажають. Народження дитини з цяткою на чолі вважають за лиху призвістку і реєструють особливо ретельно; завдяки цьому ви можете дізнатися в архівах про вік кожного з них, якщо йому не більше тисячі років, бо давніші документи знищено чи то часом, чи то народними заколотами. Найкращий спосіб установити вік стрелдбрега — це запитати його, яких королів і видатних осіб він може згадати, а тоді зазирнути в історію, бо останній владар, який зберігся в його пам'яті, напевне, почав правити тоді, коли цьому стрелдбрегові ще не сповнилось вісімдесяти років.
Я ніколи не бачив нужденніших істот, ніж ці люди, причому жінки були ще огидніші за чоловіків. Крім звичайної бридкості, властивої дуже похилим літам, вони з часом дедалі більше стають схожими на примар, яких годі описати; і я швидко вирізнив найстарішу з-поміж п'яти або шести жінок, хоч різниця у віці між ними становила не більше якоїсь сотні чи двох років.
Читач легко повірить, що після всього почутого й побаченого моя жадоба безсмертя помітно вгамувалась. Мені дуже соромно було за принадні витвори моєї уяви, і я подумав, що радо прийняв би найжахливішу смерть, вигадану будь-яким тираном, аби тільки позбутися такого життя. Король, довідавшись про мою розмову з приятелями, вельми ласкаво покепкував з мене й порадив узяти з собою двох стрелдбрегів, щоб відбити моїм землякам страх перед смертю. На жаль, основні закони королівства забороняють стрелдбрегам залишати батьківщину, а то я не пошкодував би клопоту та грошей і привіз би їх до Англії.
Не можу не визнати закони щодо стрелдбрегів за цілком доцільні; мабуть, такі самі закони за подібних обставин установила б у себе й будь-яка інша країна. Інакше ці безсмертні через зажерливість, неминучий наслідок старості, стали б власниками всієї країни і захопили б до своїх рук усю владу, а це, в зв'язку з їхнім невмінням керувати, призвело б до загибелі держави.
Розділ XI
Автор покидає Лаггнегг і відпливає кораблем до Японії. Звідти він повертається на голландському судні до Амстердама, а з Амстердама до Англії.
Гадаю, що оповідання про стрелдбрегів трохи розважило читача, бо воно, здається, досить-таки незвичайне. Я принаймні не пригадую, щоб зустрічав щось подібне в книжках про подорожі, які мені потрапляли до рук. А якщо я помиляюся в цьому, то виправдати мене може те, що мандрівники, описуючи ту саму країну, часто мимоволі зупиняються на все тих самих подробицях; це зовсім не дає підстави докоряти їм, ніби вони запозичують чи списують у своїх попередників.
Між королівством Лаггнегг та великою Японською імперією є постійний торговельний зв'язок, тож дуже можливо, що японські автори згадують про стрелдбрегів; але моє перебування в Японії було таке короткочасне, а японська мова настільки мені не зрозуміла, що я не мав змоги розпитати про це. Проте, сподіваюся, голландці зацікавляться моїми нотатками і виправлять мої похибки.
Бачивши, що я навідріз відмовляюся від його настійних пропозицій зайняти якусь посаду при дворі й твердо вирішив повернутися додому, його величність ласкаво погодився на мій від'їзд і навіть дав мені власноручно писаний лист до імператора Японії. Він подарував мені також чотириста сорок чотири великі золоті монети (тут люблять парні числа) і червоний діамант, який я продав у Англії за тисячу сто фунтів.
6 травня 1709 року я урочисто попрощався з його величністю і з усіма моїми приятелями. Король був такий ласкавий, що звелів загонові своєї гвардії супроводити мене до Глангвенстальда, королівського порту на південно-західному узбережжі острова. Через шість днів я знайшов корабель, що відпливав до Японії, і пробув у дорозі п'ятнадцять днів. Пристали ми до невеликого портового міста Ксамоші у південно-східній частині Японії. Місто лежить на довгій косі, за нею вузька протока веде на північ у довгий морський рукав, на північно-західному кінці якого стоїть Ієдо,185 столиця імперії. Висівши на берег, я показав митним урядовцям лист від короля Лаггнеггу до його імператорської величності. Вони добре знали королівську печатку з мою долоню завбільшки, на тій печатці вирізьблено короля, що допомагає кривому жебракові підвестися з землі. Почувши про лист, магістрат прийняв мене як посла дружньої держави. Він забезпечив мене екіпажем та слугами і оплатив мою поїздку до Ієдо, де я відразу дістав аудієнцію і вручив лист. Коли його з великою урочистістю розпечатали й переклали імператорові, він через тлумача звелів, щоб я сказав, чого мені треба; тоді він, мовляв, з поваги до свого брата, короля Лаггнеггу, радо задовольнить моє прохання. Тлумач не раз уже обслуговував голландців і, з вигляду впізнавши в мені європейця, повторив наказ його величності простонародною голландською мовою, якою розмовляв досконало. Я відповів (як вирішив заздалегідь), що я голландський купець, зазнав морської аварії біля берегів однієї далекої країни, потім морем і суходолом дістався до Лаггнеггу, а звідти прибув кораблем до Японії, з якою, скільки мені відомо, мої співвітчизники ведуть торгівлю; я сподіваюся, що мені трапиться нагода повернутися з ким-небудь із них до Європи, а тому уклінно прошу його величність ласкаво звеліти, щоб мене відвезли під охороною до Нагасакі. До цього я додав ще одне прохання: з поваги до мого патрона, короля Лаггнеггу, звільнити мене від обов'язкової для моїх співвітчизників церемонії — топтати ногами розп'яття,186 бо я потрапив сюди через нещасливий випадок і без жодного наміру торгувати. Коли це останнє прохання було перекладене тлумачем, імператор трохи здивувався і сказав, що досі жоден з моїх співвітчизників не вагався виконати цю вимогу, а тому він тепер не певен, чи справді я голландець, але все ж таки гадає, що я — християнин. Проте, зважаючи на причини, які я навів, а головне — щоб зробити приємність владареві Лаггнеггу надзвичайним виявом своєї прихильності, він згоден задовольнити мою дивну забаганку. Але все це треба зробити дуже обережно: урядовці з наказу імператора обминуть мене ніби випадково, бо інакше, запевняв він мене, мої співвітчизники-голландці, довідавшись про це, переріжуть мені дорогою горло. Я через тлумача подякував імператорові за таку велику ласку. Того ж дня до Нагасакі мав вирушити військовий загін, і командир його дістав наказ охороняти мене та особливі вказівки щодо церемонії з розп'яттям.