Королю я дуже сподобався, і він звелів своєму бліффмарклабові, або першому камергерові, виділити мені та моєму тлумачеві помешкання в палаці, годувати з його столу і дати великий гаман золота для моїх особистих витрат.
Я прожив у цій країні три місяці — тільки для того, щоб догодити його величності, який щедро вшанував мене своєю великою ласкою і робив мені дуже почесні пропозиції. Але я вважав за розумніше й справедливіше прожити решту своїх днів з дружиною та дітьми.
Розділ X
Похвала лаггнежцям. Докладний опис стрелдбрегів та численні розмови автора на цю тему з деякими видатними особами.
Лаггнежці — дуже ввічливий та великодушний народ. Хоч вони трохи пихаті, як узагалі властиво всім східним народам, але з чужинцями, особливо з тими, до яких при дворі ставляться прихильно, вони поводяться надзвичайно чемно. Я мав багато знайомих серед людей, які займали високе становище в суспільстві, і, завдяки тому, що мене завжди супроводив мій тлумач, розмовляти з ними було приємно.
Одного дня в такій великопанській компанії я зустрівся з вельможею, який запитав мене, чи бачив я коли-небудь їхніх стрелдбрегів, або безсмертних. Я відповів, що ні, і попросив пояснити, як розуміти таку назву стосовно до смертних істот. Він розповів, що час від часу, дуже рідко, в когось із лаггнежців народжується дитина з круглою червоною цяткою на лобі, якраз над лівою бровою, і це безперечна прикмета, що така дитина ніколи не помре. Цятка спочатку буває завбільшки як срібний трипенсовик, але з часом вона більшає й змінює свій колір. В дванадцять років вона стає зеленою і залишається такою до двадцяти п'яти років, коли набуває темно-синього кольору. В сорокап'ятирічних цятка досягає вже розмірів англійського шилінга і стає чорна, як вугілля, але опісля з нею вже не буває ніяких змін. Такі діти, за словами мого співрозмовника, народжуються дуже рідко; навряд чи в усьому королівстві набереться більш ніж тисячу сто стрелдбрегів обох статей. Душ із п'ятдесят їх живе в столиці, і між ними є одна дівчинка, що народилася три роки тому. Стрелдбреги не є прикметою якихось певних сімей, а народжуються цілком випадково; навіть діти стрелдбрегів смертні, як і решта населення.
Мушу признатися, що ця розповідь просто захопила мене. А що той вельможа розумів мову белнібарбі, якою я добре володію, то я не втримався, щоб не висловити свої почуття, але зробив це, мабуть, аж занадто палко. У захваті я вигукнув: "Що то за щасливий народ, де кожна дитина має принаймні шанс бути безсмертною! Що то за щасливі люди, які завжди бачать перед собою живі зразки давніх чеснот і мають учителів, здатних навчити їх мудрості минулих поколінь! Але найщасливіші, незрівнянно щасливіші оті пречудові стрелдбреги! Позбавлені прокляття всієї природи людської, вони мають змогу вільно мислити, бо мозок їхній не пригнічений безнастанним жахом перед смертю". Я висловив здивування, що ніколи не бачив при дворі цих видатних осіб; адже чорна цятка на лобі — це така помітна ознака, яка не могла не впасти мені в вічі. До того ж було незрозуміло, чому його величність, вельми розумний монарх, не оточив себе такими мудрими й досвідченими радниками. Мабуть, подумав я, доброчесність цих шановних мудреців занадто сувора для зіпсутих та розпусних придворних звичаїв. А може, як ми знаємо з досвіду, молодь занадто легковажна й зарозуміла, щоб керуватися тверезими приписами старших. Але його величність зволив надати мені вільний доступ до своєї королівської особи, і я вирішив при першій же нагоді з допомогою тлумача відверто викласти йому свою думку. Та пристане він на мою пораду чи ні, а я тепер з найглибшою подякою прийму милостиве запрошення його величності назавжди оселитися в цій державі і проведу все життя в розмовах зі стрелдбрегами, якщо ці вищі істоти приймуть мене до свого товариства.
Вельможа, до якого я звертався (бо він, як я вже казав, розмовляв мовою белнібарбі), посміхнувся, як звичайно з жалем посміхаються до простаків, і, зауваживши, що буде радий усякій нагоді затримати мене тут, попросив дозволу перекласти мої слова всім присутнім. Я відповів, що буду вдячний йому за це. Якусь хвильку вони жваво розмовляли своєю мовою, з якої я не розібрав ані слова, та й з виразів облич не міг здогадатись, яке враження справили на них мої міркування. Потім, по недовгій паузі, той-таки вельможа сказав мені, що його та моїм друзям (саме так він зволив висловитись) вельми приємно було вислухати мої розумні зауваження з приводу великого щастя та переваг безсмертя; однак їм дуже цікаво знати докладно, як би я сам улаштував своє життя, коли б мені судилось народитися стрелдбрегом.
Я відповів, що на таку вдячну й захопливу тему легко говорити красномовно, а надто мені, бо я часто тішив себе мріями про те, що б я робив, ставши королем, генералом чи знатним вельможею; що ж до цього випадку, то нерідко мріяв про безсмертя і довго обмірковував, як би я розпоряджався собою, коли б знав напевно, що буду жити вічно.
Отже, коли б мені поталанило народитися стрелдбрегом, то, ледве навчившись відрізняти життя від смерті, тобто зрозумівши своє щастя, я, по-перше, будь-що намагався б розбагатіти. Живучи ощадливим і помірним життям, я мав би підстави років через двісті сподіватися стати найзаможнішою людиною в королівстві. По-друге, я ще змалку почав би вивчати всі науки та мистецтва і кінець кінцем перевершив би всіх своїми знаннями. Нарешті, я вів би старанний літопис усіх видатних суспільних подій, безсторонньо змальовував би риси характеру цілих династій монархів та всіх визначних державних діячів, додаючи до цього свої власні спостереження. Я б дбайливо записував усі зміни в звичаях, у мові, в покрої одягу, в їжі й розвагах. Завдяки своїй ученості й досвіду я став би живою скарбницею знання та мудрості і справжнім оракулом свого народу.
Після шістдесяти років я перестав би думати про одруження, але був би гостинним, живучи, проте, так само ощадливо. Я присвятив би себе вихованню й напученню молодих людей, які подають надії, і численними прикладами зі своїх спогадів, досвіду та спостережень переконував би їх, що доброчесність корисна і в громадському, і в приватному житті. Та найпершими й постійними товаришами моїми були б мої безсмертні брати, серед яких я вибрав би собі дванадцять друзів, починаючи від найстарших і кінчаючи моїми ровесниками. Якби серед них були бідні, то я дав би їм зручні житла навколо свого маєтку і завжди запрошував би декого з них до столу, не минаючи, проте, й найбільш гідних поваги смертних. Через деякий час утрата їх мало або й зовсім не смутила б мене, і я б милувався їхніми нащадками так само, як ми милуємося щороку новими тюльпанами та гвоздиками в нашому садку, не шкодуючи за тими, що пов'яли торік.